— Вау!.. Це просто супер! Дякую, дякую, дякую тобі! — Іра пригорнулася до Санька, вражена таким шикарнім подарунком. — Але ж як тільки дорого!
— Все нормально. Кажу ж тобі, сьогодні у мене нормальковий прибуток.
— А чому ти мені не розповідав, що умієш такі речі робити?
— Щоб не зурочити. То ж тільки плани та наміри були, перші спроби. Сумнівався, чи вийде. Мені ж треба родину годувати, а не в іграшки гратися. Тепер, із астмою, в АТО мені робити нічого. Тоді ото недолікував бронхіт, а тепер — цілком логічні наслідки. Втім, яке ж там лікування? Ніякого. Так, наче тест на витривалість. Моя уже скінчилася. Уже навіть просто у військову частину не візьмуть. Тож буду всякі там ігри та інші корисні й цікаві програми створювати. Де шукати покупців, уже знаю. Дай Боже, щоб якнайшвидше оця гібридна катавасія завершилася. Бо серце кров’ю обливається, як тільки згадаю… А вас із Богданчиком прогодую. Не сумнівайся, все буде добре.
— Який же ти у мене молодець! — Іра справді у захваті від щедрості та винахідливості свого чоловіка. Вона вже й думати забула про якісь образи і розлучення, про яке ще вчора говорила цілком серйозно. — Ходімо до квартири! Ото Богданчик зрадіє! А батьки здивуються, адже я не попереджувала, що ти прийдеш.
IX
Тільки-но Санько з Ірою, взявшись за ручки, зібралися заходити у під’їзд, як звідам почувся якийсь незрозумілий гуркіт і дитячий сміх. То Богданчик із бабусею та дідусем виводять надвір блакитний дитячий візочок. Командує парадом хлопчик — він усівся на дідові плечі, міцно тримає за вуха, раз-по-раз навіть смикає. Але, здається, нікому не боляче, обоє регочуть! Візочок акуратно виводить бабуся.
— Овва! Богданчику, чи бачиш ти, хто у нас тут заховався! Так то ж татко з мамцею! Привіт молодим батькам! А ми їм тебе не віддамо, ні, ага! Нам такий козак і самим знадобиться! — радісно заявляє дідусь. Але у малого є власна точка зору.
— Та-а-а-ато! Ди сюди!
І от уже за мить Богданчик на плечах не у дідуся, а у свого батька. Іринкина мама явно здивована.
— Доброго дня, Сашку! Я й не знала, що ти сьогодні до нас навідаєшся!
— Здрастуйте. Ну а як інакше, я без коханої і синочка не можу. Тож тільки-но вирішив свої питання, відразу ж гайда до вас. Добре, що якраз із візочком вийшли, ми зараз додому поспішаємо.
— Слухай, мій хороший, яке додому? Дай-но я тебе хоч нагодую, як же ж інакше! Хоч на годинку у гості зайди.
— Якось іншим разом, добре? От коли запросите, зразу прибіжимо, — посміхається Санько.
— Ага, матусенько! Ходімо, я зараз наші речі заберу, — Іринка взяла матір за руку і попрямувала у під’їзд.
— Які ще речі? — здивувався молодий татусь.
— Та так, дещо потрібно було взяти, — підморгнула Іра.
У квартирі мама відразу ж запитала:
— Ну що там Василь? І морозиво?
— Ех, мам, наїлась я уже морозива, більш не буду. Хлопчик виріс. Хай собі іншу подругу шукає. Уявляєш, розказував усіляку маячню, нібито закоханий у мене і все таке інше.
— Та я завше це знала. А ти хіба не помічала?
— Звісно ж, ні! Я за те і цінувала наші стосунки, що вважала їх справжньою дружбою без усіляких там симпатій. Якщо чесно, дуже розчарована.
— Зрозуміло… Не переймайся, доцю. Я рада, що ти з чоловіком помирилась, це головне. Не сваріться більше. І пам’ятай, що жінку недаремно називають берегинею. Якщо ти захочеш, зумієш уберегти свою родину від усіляких чвар.
— Я постараюсь, мамо.
— Постарайся, моя хороша. У тебе обов’язково вийде! — жінки обнялися, мати цьомкнула доню в носа.
— І все-таки добре, що ми із Богданчиком у вас побували. Якось аж сил наче додалося. А-а-а, ось поглянь, до речі, що мені Сашко подарував, — Іра показала на палець із каблучкою.
— Ну нічого собі, яка краса! Любить він тебе, — посміхнулася мама. — Бережіть одне одного. А що Санько хоче, аби батьки додому верталися, то це правильно. Усіх грошей не заробиш. Час минає. Підростає онук. Тож хай краще будуть тут, поряд із близькими. Із квартирою якось розберетеся, не хвилюйся. Можете у нас жити, ми тільки раді будемо. Як не крути, а у нас жилплоща все-таки більша.
— Санько казав, будемо знімати. А якщо вийде, то придбаємо.
— Дай Боже, щоб вийшло так, як буде краще для вас усіх, моя рідненька. І що б не сталося, знай, що ми з батьком завше раді вам допомогти.
X
Надворі так тепло та гарно! Уже майже вечоріє, і тому Іринці вже прохолодно у спортивних коротких шортиках та футболці. Саньку у джинсах і широкій тенісці, звісно, значно тепліше. Він взагалі зовсім не мерзляк. Та взагалі-то єдиний, кому ну зовсім не прохолодно — це Богданчик. Бабуся із дідусем одягли його у блакитно-жовтий спортивний костюм. А на голівці — біленька кепка. Та найбільше хлопчика прикрашає його щира посмішка на всі… ну, поки що, звісно, не тридцять два, але саме стільки, скільки має бути у такому юному віці. Спати Богданові Олександровичу не хочеться, зате йому дуже подобається їхати на татових плечах. А дитячий візочок нехай транспортує мама, нічого з нею не станеться.