Хтось іздалеку засміявся, та йому перебили як стій. Костян, нетерпеливий, із думкою про завдання, яке ждало його, аж підстрибнув у сідлі:
– Що за теревені! – воркнув згірдливо.
Його підпоміг легковажним рухом кремезний, як дубок, із підтятим вкругголови волоссям Грвоя, Боснієць, – він глузував необачно й просто:
– Я перший заперечу! Верзе хтозна-що!
Мов тільки ждав цього, граф, згідно із змаговим звичаєм, ударив вістрям свого меча об Грвоїн щит, розкрашений подобою змії із полум’яним жалом…
Розлягся голос літаврів, що сповістив змаг, перший з черги. Іграючи конем, франк став окружувати ворога гнучко й пливко, як серед двірського танку.
Це була картина, немов вишита шовковими вузлами на старім коврі, та вона тривала не довше стиха, що його виголосив граф на честь своєї любки. Грвоя, силоміць втягнений у видовище, приневолив противника полишити всякі прикраси й перейшов до наступу, як буря.
Немов на крилах, так бистро, немов молотом, так важко, – злітав оце Грвоя на в’юнкого франка у круговороті всяких красок.
«Який гарний дивогляд!» – думав здоровий і простий Боснієць.
Д’Анжу біг йому тепер із поля наперекіс, хилявся щораз з-під надоїдливого копія, просовгував себе та ключив, як ключить звивчатий лис, гонений добрим псом.
Обігли так грище вже тричі – Грвоя звільнив бігу, щадив свого шляхетного коня із Серебрениці-Плянини, проте берігся, причаєний вдумливо, мов їздець, виритий в ониксі, в старій боснійській печаті. То франк на одну хвилину призабув, де він, згадав, як гуде срібний гомін у глибині недавніх любовних строф, а тоді… Грвоїн меч злетів на його панцир, аж луски посипалися ясним градом довкола.
Він устиг іще останком сил крикнути за пощадою й летів уже з сідла – та його меткий чура припав до нього, волік зомлілого, вів коня, стогнав і кляв погано.
А гамір, що знявся, як вітер, степеницями й ганяв над столоченим грищем, скоро приліг, бо ось виїхав на своєму світлогривому стрункий, мов ялиця, Костян із Турі. Проти нього біг уже викликувач, сповіщував грімко:
– Його милість Костян Гурович, вельможа із землі Русичів, з Божою поміччю стає оце на герць!
– З Фредегаром із Отену! – загримів Костян своїм могутнім голосом – і в цю мить вістрям копія сягнув у лаву послів, зачепив прикрим звуком щит, спертий об коліна Одового наслідника…
Посол побагровів – пригадав свою таємну ролю, зважив і те, що висланникам не слід було боротися на грищах… Глянув в Белине обличчя, було нерозгадане, переймив погляд Сарольти… У нього встромилася темна синява її нагло стривожених, як у дитини, очей…
Зрадів любому цьому жахові Фредегар і рвучко, немов розгубився від жадоби заблистіти переможцем, дав знак своєму чурі подати йому зброю, підвести коня у червоних чічках, у косах, рудо плетених над в’язами, красуня із Швабаху.
Розлягся удруге голос літаврів, появу обидвох лицарів звитали захоплені оклики. Вони мішалися із собою, як оті квітки на грищі, покидані хтозна-ким і для кого…
Костян об’їздив спроквола поле бою, здавив жменею свій щит, набиваний вовчими іклами, й не спускав із ока Фредегара, вів його перед собою, як ведмедя за кільця пробитих ніздрів, на одній отій понурій іскрі, що грала крізь визір у сутінках Фредегарових повік.
Сонце викочувалося чимраз вище, відбивало у зброї снопи полум’я, повітря ставало як огонь.
Їхали так повагом й оддалеки, – в якусь мить згідно відкинули списи, рішені на боротьбу мечем. Збиралися в собі, кріпли… Аж грянули обидва разом, один навалистий, як ботюк, із коротким торсом і силою Гренделя зі старих заг, другий – як лискавка, як жало гадюки. Заки перший, оголомшений лютим запалом, скочив противникові до грудей, другий обкрутився уже тричі довкола нього, обшукував мечем пильно й зневажливо, немов у веселій ігрі, всі кути його великого тіла… Зачеплений, наступав і собі, відпирав удари, ніби справді ведений за кільце.
З лав угорі зірвався ошалілий гомін очарування і втіхи. У перелетній зупинці, одною миттю тишини, пролунали дзвони церкви святого Стефана, з їх м’яким, як арфа, благовістям. І ще трель жіночого сміху, шелест ронених із грудей квіток…
То борці пішли знову один на одного, – Костян свіжий і меткий, як зразу, напирав, сік уліво, заскакував управо, грізно підбирався до Фредегарових грудей…
Як вітер, ганяв оце співучий Костянів меч, що на нього поволі, з намислом, щораз пнявся із сідла силач Фредегар, як сліпий ящур, що лінувато вилазить з-під каміння.
– Це ніякий змаг! – стурбовано піднісся Беля із своїх коврів. – Це справжній бій!