– Стій! – крикнула гостро до Половчина, який хотів покласти спляче хлоп’я на м’яких шкірах унутрі воза. – Не кортить мене на цей хліб, Аклане! – вибухнула сердито у пристраснім знеохоченню і болю. – Вертаймо!
Певність, що через яку годину могла б покласти діти у тихій одрині з тим кущем білої кашки перед вікнами, а ранком видати пряжу служебкам і сісти за золотою гладдю єпитрахиля для Іліїнського собора, видалася їй чарівно простим виходом із фантастичного пережиття.
– Що ж? – глупо пробормотів посірілий монах, не годен одоліти жаху.
Він зовсім охляв від цеї несподіванки, хоч кожна жила палала у ньому, як огонь під суховій. Хижа утома затискувала і розправляла його тремкі пальці в суках, як дерево. У горлі застряг високий спазм, серце сурмило тривогу. Ще трохи й лакома щока стане літати, як у дикого кота на вид розгойданої на гильці тетери.
– Ось і край виправі, – сказав із ненавистю. – Здається, алярм у городищи.
І справді: з вежі удруге вже вилетів протяжний свист, окружив приспане старе місто і як камінь з пращі впав збігцям до ніг.
– Ось як виглядає день, побитий зловісним дожиданням! Ось як сон, затроєний муками непокою зі скритовбійцею за дверми! – подумала останком сил.
– Друга обміна! – крикнув, нюхаючи повітря Аклан.
Поривчастим рухом княгиня увійшла на ступінь, скочила під полотняну укриву воза й заняла місце. Їй квапно подали діти…
Поцілувала їх з чуттям, – для них, для них вона готова на герць з долею!
Сталося…
Аклан усів миттю на переді побіч монаха і дрожучи у собі від солодкої знемоги витав далеч одноманітною піснею чужої душі:
– Роде, розмаю, лісе сонних веж! О ночі, якою дише Чолгіан, зоря поранна!
Коні пішли як змії, учвал.
ЧАЙКА
XXVІ
«Чого стала моя доненька?
Чи попалась у неволеньку?
Чи хміль, дочко, чи хмелиночка,
Маленькая та дитиночка?»
(з нар. пісень)
Похилена над діжею, жовтою, як віск, у білій платинці завузленій над карком. Чайка сіяла муку на розчину і роздумувала, як то там матері тепер на нових місцях?
Вістовський пекар, з яким вона зв’язала нещодавно свою судьбу, заробляв добре, а літо – жниво для крамарів. От вони їздять певно удвоє проміж села з повним візком печеного, солодкого і солоного краму, – коржів, завиванців, медяних серць, ще й ріжкатих баранчиків із овечого сиру, а за ними юрба дітей, дівчат…
Який підвечір у росах! Над деревами попал неправдоподібний… Хтось ніби окликнув її імя проміж сад? У далекому голосі яка спрага! Серце Чайки усе напоготові дзбаночок води подати, та пробіг! Спомин у кучерах і богацьких оксамитах, Байдук?
Ні, – тишина.
Як дивно! Життя здавалося вовчим долом, а ось розгорнулася в один раз стежка на простір, дорога бита, як стріла! Новенька діжа на трох ніжках, накрита ряденцем, де тріскають пахливі дувки, це той хід у світ, це будуче з веселими бровами! Всі церкви й монастирі братимуть просфору від неї, як брали довгі роки від її матери… Придбала величавий кіш, скатертину з пітрицького полотна, – до того здумала нові коржі, дивні смаком, за якими питають уже скрізь… Гладко зачесаній, з косами високо над чолом, у цьому доброму уборі, – з давнини, хіба ж її доведеться стрічати що друге між людьми, як усміх і прихилля?
Коли б тілько не ця пустка довкола, де, здається, шепоче одно дрібнесеньке серце, хоч дзвонить тілько її власне! Як радісно була б ділила свій хліб з найближчою істотою, що її дев’ять день тому винесено на рушниках, – геть! Для чого ж не ждало обновленої долі, та обсипалося з рожаним квітом ураз?
Цить… Шелеснуло… Блукає…
Душка ходить по стебелечках, що розкинені біля рівно вимащених челюстий, ховається у сирий віник, скрипить проміж різки… Торкнула на ослоні черепок – тарахкальце, – вже під стелею, аж легіт вдарив об Чайчині вії. Проміж зілля на покуті блимнула як біль: на головці шапочка вишита коциком та роз мальована сухозолотом… Або ж мама забула дати грошик у пазушку, якщо трафиться скрута, – там? Не встромила ж голки в рукавець, а крашанки хіба не поклала край правого ушка?
Чого шукає, – чого?
Розвела малі руки й наслухувала, коли у відповідь залунав тихий плач десь із вершка дерева, що нахилило одну вітку у саме вікно. Через хвилину біла кулька сховзнулася проміж листя вниз і сіла, отрясаючи дрож… Це було котя, як дівчинка у білій сорочечці з чорними закруцьками побіля вушок, ніби тими малими кісками, звиненими цупко в кружальця.