То Чайка здавила рукою роздзвонене серце, підійшла навшпиньках, обходом, і закинула рам’яна тепле тільце, на білу шубку, що з муркотом присіла на підвіконнику. Укрила в обіймах живину, наткнулася на вутлі реберця, доглянула язву на одній лапці…
– А ти ж маленьке, а ти ж… нічиє… потручуване людськими ногами! Ти… ти моє дитя… в котячій шубці!
О, приблукана утіхо! Дев’ять день сьогодня, як вснуло маленьке навік і завтра вже не мало б права до хати і до колиски, а ось душка не забажала у вирій, і глянь! У котикові муркотить, у безбатьченку…
– А ти ж маленьке, а ти ж… нічиє! Моє дитятко в котячій шубці!
І побігла, як біль поблідла від вражіння шукати мисочку з квіткою, загріти молоко, коли висока тінь майнула на стіні проміж сумерк, червоний під новий вітер, молодий.
А стежкою, садом, хтось то ставав, то йшов… Квапився без оспіху, винуватець…
Згодом поклав руку на засуві дверей і довго припочивав, нібиі на ньому оперлися не пальці, а чиєсь знеможене серце.
Мабуть пошпотнувся об розбитий «за всі голови» похоронний глек біля порога, що лежатиме там ще до сього днішної ночі? Доглянув у вікнах жалібний, дев’ятиденний перевіс, взірчату крайку з-над колиски?
– Чайко, забудь!
– Я забула.
– І прости.
– Не прощу.
Мужчина в оксамитах не переступав порога, опирав чоло об одвірок і дихав важко… Оповідав, як її звид з ямочками на щоках, довгими брівми і жмутом волосся, що сипко гойдалося понад ті брови, не дає душі його спокою…
Й рам’я, оперте об його плече, поклало б знову дійсну ціну стремлінню, а так, нікому не має діла до Байдукових невдач і насолод, до самоти, як їдь, понад все…
Із пітьми брів очі золотаря жевріли, як згар, боялися поразки:
– Ненавидиш мене?
Мовчання.
– Подумай хоча б про себе… На чиї руки останешся, скажи?
Повернула погляд там, звідки йшов теплий шепіт тіста під ряденцем, і піднесла проти Байдукового обличчя вузькі руки, долонями уверх.
– Але – з ким?
Велика, як блиск сльоза розтопилася у наглій повазі уст:
– Ось…
І на радощах вказала котя, що лягло продовж її рамені, як дівчинка у білій сорочечці, з тими кісками побіля ушок, звиненими там цупко з кружальця.
– Чайко, світе мій!
Все ще у півсміхові, від якого теплився гордо оксамит її очей, вона доторкнула засува дверей, – і дуже полегки, звисока, опустила перед влізливцем цей засув – на все.
Йшов солодкий пах, мука була сухесенька.
СВІТЛО У ТЬМІ
XXVІІ
«Пустіте нас, пустіте, бо нас слотонька б’є
Бо нас слотонька б’є, сукенка на нас гниє…»
(з нар. пісень)
Стало зимно як на досвіті, сік дощ. Коні йшли в такій чорняві, що раз у раз зачіпали укривою воза об ліс край шляху, настовбурчений вогкими, лапастими гиляками, як раменами лісових примар. Вони простягалися, щоби налякати, заставити серце битися високо і пустити його з-поміж пальців без шкоди.
Княгиня не зажмурила ока, – вона молилася. Аклан щораз падав у сні на монахове плече, тоді ж нагло відскакував і хропів далі.
О, як дошкулювала вага рішення, як томили сумніви!
Княгиня почувала себе так в’яло, що коли б не тьма, серед якої коні йшли без поспіху, вона була б задержалася де-небудь під дахом, у спокою, щоби ще раз провірити стійність своєї постанови.
Та ніде не мроїло житло, дощ сік, буковинка насмішливо била об укриву, тьма виїдала очі. А колеса гомоніли упротяж, понагляли щораз:
– Вперед, вперед!
Їхали так довгі години, аж у якийсь раз проміж дві голови оперед неї, що вагувалися з втомою, розгорівся червоний облак з неоднаковим насиченням: він не відпливав нікуди і тривав на одній висоті проміж двох фігур, – утлої ченця і розлогої Половчина.
Пожежа? Полум’я не гнало вгору, проте облак став згодом іще червоніший.
Відбилися будьте набік, грань сховалася за горбовинням, зате на сході блимнула біла стрічка, – досвіт. Шлях пішов ліворуч і було дивно глядіти, як десь там посеред приспаних нив жевріє світло, рум’яне й безпечне, так недалеке, аж палають від ньогоз насторожені уха коней.
Княгиня торкнула плече Аклана, – спав.
А коні прали дорогу з веселим стукотом коліс, – так донго, поки не принеслися перед кмітську хатку на черездорожжі, хатку з отвертими сіньми, вимащеними глиною, звідки видно було, як там кметиха у синій димці, дробинками, саджала хліб у челюсти та безпечила його затулою, для склиці. На купках грані обіч перкотіла варянка у сивих глеках, струнких, як чутри.
Княгиня вдруге поклала пальці на Акланове плече й сама з пільгою встала на весь ріст. А Половчин якраз прокинувся від безруху, від наглого постою і різко скочив на муріг.