Під листатою липкою чийсь коник, як гавран, бойко дробив ніжками…
Аклан розглядав хижу, білу, з голубим придолом. Тепер, коли вже вибрано грань, посаджено хліби, стало сіро, а хата в зелені ледве помітна.
Старший князько пустився і’д хаті побіч Аклана, сама ж княгиня кутала немовля в рубець своєї лудини, це від стужі, а скриньку свою з дорогоцінностями, у згортках, – це від людських очей.
Монах, що воював Сараценів, плівся осторонь з облесним осміхом, нітрохи не радий постоєві, хоча сам тремтів унутрі від сирого лісового паху, від дощу…
Поки напоювали дітей теплим молоком, чернець придбав вигідне місце проти печі, пару разів іще стріпнув із себе нічну дрож, боровся хвилину з мусом не в пору, а далі склонив обличчя з перконосим профілем на обі руки, простерті верх стола, і вснув, гей ботюк, доразу.
Молода кметиха слухала слів княгині, оправдувалася: одна кліть, гостинна і то якийсь чужинецький духовник кочує в ній звечора, і’д Галичу, править, тече… Он його коник, смолюх, як він сам!
Розвела руками, пішла.
– Гляну я, у якім порядку наші гніді, випряжу, досиплю сінця сердешним, – турбувався Аклан, що жив кіньми від колиски, коли колискою можна назвати плетений ворох, щось у роді сіти на рибку, в якім носила його на плечах його косоока мама, пелеханя.
– Заспокійтеся, Аклане! – зупинила його княгиня. – Коні мають що треба, припочиньте самі!
В цей момент двері обіч створилися: молодий ще духовник з переломленим хребтом носа, зоркими очима й бородою, як галка, в пояс, станув на порозі. На його грудях жеврів роззолочений хрест, – перізка, відшита шовковою гладдю, виноградом, високо опоясувала бедра.
Стояв і слухав.
Де це він чув уже цей голос, такий самий м’який та владний? Коли прошибла його насталений слух та сама висока нотка жіночого слова?
– Заспокійтеся… – повторив мимохіть оклик незвісної мандрівниці, у розшуці за згубленим епізодом.
– Знатна радо!.. – прошепотіла вірна пам’ять.
З’їзд у Сяноці, так! І він на зборах, язиковід!
Чужинець переслонив очі від несподіванки та глядів проміж пальці на монаха у чужинецькій рясі, Цистерсіянина чи Темплярійця, побитого сном, як стебелинка градовим куривом, – на дітей гладких, гідно вдягнених, одно в раменах косоокого пістуна, – врешті на молоду маму в голубій вдовичій завої під бур настим окрилом, дорожним…
– Одрина свобідна… – сказав вічливо. – Хіснуйте!
Не витерпів:
– Можна вам стати чим-небудь у допомогу? Скажіть, пробіг… Впрочім, я майже певен, – ви Романова княгиня?
Голова в завої похилилася легко, засвідчила правду, уста були здержаніші, не виронила слова.
– А в мене, великий Боже! – грамота до вас від мойого короля, боголюбивого Андрія. Я супроводив його, бачите, у квапній дорозі на Бардуїв і Телич, верхів’ями Теплі, Вислокою й Вислоком, а там ми й розлучилися, він на Волинь, а я з оцею грамотою у Галич, до вас.
Поліз за пазуху шукати, але рам’я чогось зупинилося опівдороги:
– У вас, милостива княгине, немає нічого, – (він очевидячки мнявся) – чим закріпили б ви своє право на оцю високоважну грамоту? Відповідаю своєю особою.
У рум’янці несподіванки, у якій прочула радісні двері з круговороту тривог, княгиня сягнула по п’ятибанну кедрову церковцю з клейнотами і добула діядем княгинь: це були нанизані на дротики золоті гранчасті таблички з обликом ангелів і Христа у водах Йордану.
О, як солодко лелів червоний камінь у сріблі! Як достойно горіли краски у жженій емалії вкруг чільця!
Язиковід із Хуст сказав у побожнім схвилюванню:
– Йду, як бачите, на блиск анфраксу і находжу його! Світ рубінів вні риз сіяє…
Чернець із Польщі згомонів щось там крізь сон, проте захропів знову.
– Хто цей? – поспитав цікаво посол Андрія. – Яка мамрота!
Що він там плеще?
– Лестьків вірник, Рафаїл, у Краків нас проводить.
– І треба ж случаю! – сплеснув у руки духовник. – Зустріч і справді дарована небом!
Тепер він, не гаючися, доручив княгині грамоту, що її беріг у нутрі теплого зарукавника під рясою, зашиту в паволоку.
Це був прямокутний зверток пергамену з десятком ріжно-кольорових печаток із живиці, закріплених на узлах із шовку продовж ширини тексту. Як поганські біжниці на розпутті, кожна про себе, з островерхами, – так наївно й простолінійно торчали букви королівської грамоти, змальованої під блакить основи пергамену.
Текст звучав:
– «Йду на Володимир, ізсічу Лісконогого, озму град тобі. Течи і’д Волині со чадом».