Слідував підпис Андрія, не підпис впрочім, тілько його скорочення, найбільше істотний зміст королівського імені. Він був замотаний в гущавину фантастичних кругів і майже незрозумілий для ока профана.
– Правду кажете, – засвідчила княгиня, – стріча дарована небом. Світло у тьмі!
Вона взяла весело пергамен, збирала прожогом дорожні статки. Акланові доручила вдягати дітей: поспіх і тишина! Новий уклад подій виявив одно безсумнівне: – Андрій йде на Володимир з власною метою на оці, стара зарва з Лісконогим не дає йому спокою. Коли ж Андрієва мета для неї – поворот до Мстишиного гнізда, коли вона – передача батьківщини її дітям, не час на вагування! В погоню за моментом!
Чула, як кріпне в пориві завзяття, як гартується воля для перемоги, і уперше в життю вона зрозуміла другий змисл Романових стремлінь, відчула всю власну силу, притаєну й невидобуту. Нею вона пробиватиме наново шлях досягненню покійника, що лягло в руїну сполуці земель, об’єднанню народу.
– Що вдієте, княгине? – заговорив з шанобою язиковід.
– Їду на Волинь, – відповіла просто. – Ви ж як?
– Повертаю на той бік гір, мене ждуть. У Лелесові тепер сиджу, мниських реформ ради.
Він вказав чернця, прихиленого в знемозі над столом, і засміявся без голосу, одною біллю чудових зубів.
Княгиня осміхнулася й собі та поклала золотий гріш під пальці Рафаїла, витрат ради…
Дощ стих, блимнуло сонце. Прояснилося через хвилю, ніби в день свята. Як далеко вслухатися в гомін поранку, щебетали чечітки, синиці. На болотечках, на бовтах тепло курилася вода, вона світила пасмугами проміння проміж незабудьки.
Втікачі повміщувалися у глибині воза, – на кедровій скриньчині, перевитій парчею, княгиня оперла малі ноги.
Аж тепер Аклан віднайшов себе знову, – він з насолодою ухопив віжки.
Вдарили з черездорожжя не на глітний Звенигород, тілько на Бужськ, куди потйхіше.
ДУЖЕВА ЧЕЛЯДЬ
XXVІІІ
«Видно того легіника
Кінець полонинки,
Як розчесав жовту косу
Аж до ременинки».
(з нар. пісень)
Буря вимила листя, вичесала трави. Зелень забіліла підбоєм уверх, ніби стружинами світла проти неба, глубокого як індиго. Дуж відітхнув з пільгою й наслухував, тоді розхилив кущі понад дебру, завалену трухлою тлінню ялиць.
Тічня супів скричала упротяж над тілом мертвої лані, відтак упала знову на свою ласу добичу і роздирала її з диким лопотом крил. Над ними кружляв орел короткопазур з груддю, сплямленою соком афин, мов живою кров’ю.
Він вимарав пір’я, мабуть, тоді, коли падав на ящірки й вужі в гущавині, або коли шарпав тетерю, ситу афинами, як хлібом. Мутний зір стервників осунувся у жорстокій радости глубоко під повіки, з носових ям струїлася слизь. Червона суконка лані лежала під ударами клювів от як лахміття.
У цей раз нутро землі згомоніло стоголосом, горами стряс грім. Праворуч Дужа покотився в дебру цикльопічний бльок каменю і вкрив собою і супів, і ланю. Тілько ярко-червона пляма на обриві скелі засвічувала лісову трагедію.
Аж тепер Дуж відчув, як невимовне сумно й суворо вкруг нього. Він пустився уверх ходом легким як танок.
Гори, на яких чорні смереки виборювали собі з розпукою місце для життя, двигались оперідь юнака, як скам’янілий похід градових хмар.
Ще далі дерева зникли з овиду: один тілько червоний бук ліз невсипуще вгору й сік мечами коріння сіро-жовті зірвиска скель.
Висоту слідно було по чудово легкім повітрю, по дивних лініях цвіток…
Ховзькі стежки обсновував жереп. Де-не-де перехрещувалися сліди вепрів, медведів та рисів, як лісове письмо, доступне вибранцям. Дуж розумів його, і коли глядів на зміст знаків проміж коріння, розгорювалося його серце: він бачив гибкі ноги звірові, ікли з хижим виблиском на кругловині, очі п’яні з жаху й ненависти, живий карніоль посеред тьми.
Ще смакував насолоду повних споминів, коли знічев’я дрогнув і став, – на відшибі торчало фантастичне марево, ні, вежа з костей, вишліфованих до білої іскри, як дзеркало. Хтось двигнув її в чолобиття кровожадному ідолу старовини? Ставив як забороло щезникові у жертву, нікому не зрозумілу?
Дуж глядів: крізь ребра й щелепи мерехтів лазур і світло. Плутаниця перлистих росохів завершувала цей несамовитий ставник ніби варварська тіяра. Йому бракувало тілько крил, для того, щоби уявити з себе кам’яних грифів, які стають дуба на церковному архитраві.
Дуж підбіг великими скоками, – перед ним білів дивогляд уже без тайни. Глубоко трагічний, завмерлий рух образу вчинив юнака будьте очевидцем давно минулої події: два велетні-олені вдарили на себе гиллям рогів, закарлючками старих корон і заплентали їх в бою без ратунку. Місто йти вперед, для того, щоби увільнити себе зі злощасних пут, звірі шарпалися все на бік, чи всп’ять і так погибли з голоду, оперті об себе грудьми в останнім зусиллю утечі.