А небо пекло: страховинна гірська тишина царила на висотах і Дужеве серце, змалку годоване самотою, помертвіло від вражіння. Він не йшов вже, тілько біг до своєї таємної мети, а за його п’ятами сипалися кудись у бердо тріски каміння й чорний, вулканічний пісок. Задума-полудниця з блідими від спраги губами зачіпала руки у срібних серпанках об юнакове плече, осотувала добичу, осотувала…
Дуж окликнув далеч зриваним голосом і незагодя з глибини просторів прибіг такий самий оклик, веселий до дна душі. Він влив у довгих перегуках понад пустиню, як вітхненно простий привіт. То юнак чорнобривець скочив униз гей козел і біг йому назустріч одними пучками пальців, увесь замінений в ухо.
Краєвид, мов обернений лист книги, виявляв тепер зовсім нове обличчя: глибоко унизу сліпуче зеленіла полонина, одним боком сперта об химерні чотирогранй скель, яких площини вкриті були фігуральною орнаментикою, ніби намогильне каміння, або чолові стіни розваленого чертога оліґархів. Може це було колись гніздо заточенця в горностаях, вождя рабівницьких чет, голови многолюдної задруги, звідки напротязі століть вийшов рід князів-пастухів? І вони пасли тепер маргу на спохиллях свойого родового гнізда?
Може тут були криївки втікачів, що попалили свої хати, готових дружитися з чорною землею, з зеленою муравою? І мабуть вони в розшуці за дорогами до слави й смерти чеканили слід своїх дужань з судьбою в камінню і стародреві?
Тепер ватаг, коли штрикав край потоків на доли, до челядини, каменю й дереву доручував сторожу над пастушим таланом.
Он він, пізний нащадок дикого витязя, стоїть проміж чорних смерек, біля першої з черги колиби, звідки по цвітах пливе лай пса. Засмолений, як крук, жовтокосий, у широкій мазанці, зі закоченими уверх рукавами, з піднятою над чолом долонею, з якої ще капотить жентиця. Будз виплескав, білий, як місяць, кругленький…
– Здоров, брате Ждане!
– Гаразд, Дуже, як ти?
Обнялися, Ждан вів гостя в колибу, стелив манту поверх чатиння, клав на миску пражуху й сметану, жовту, гей перстенець.
Дуж сміявся:
– Будеш самий не ївши, – ти також не маєш поля, й не садиш, як і я…
– Звір коли ходить, то їсть по лісові, що назначене, і ми так само.
За шатром весело розмовляли. Дуж глядів, як на царинці плиска миче слухняній овечці смушок із голівки, слухав проміж їжу:
– З медведями, як із людьми, – однаковісінько… Є тут такий, у Прокши на Ігреці сидить… Наметав раз цей медвідь колоддя на зимівлю, ляг. Навесні, ще зарано, пішли вівці скубти порохня, то пастухи найшли медведя, а він зі сну такий слабий, з вітром валиться. Взяли його за підбоки, вбрали в холошні, в петак, ведуть. Привели під колибу, він зачув воду, замугикав, а ватаг у крик:
– Не давайте води, бо силу дістане, овець душитиме!
Подумав, змилосердився:
– Будеш, місю, вівці красти?
Цей крутить головою: ні!
Відтоді йдуть вівці з кошари, він за турмою, – вертають і він гей пес вертає, – вже до тої кошари сім літ ні інший медвідь, ні вовк не приступив…
У той раз із утла колиби принісся стогін, забіліла рука повійках:
– Води!
– Молодик якийсь нездужає?
– Ці, йно лісна приходить ніччю, зове… Дівчину оставив на долах, збанував, думав тільки за неї, але чим далі відчинилася йому гадка. Ця до ворожки, – знову його ймило. Хотів себе забути, – ходім, каже, у верхи, – де лячно… А вийшов, млів, так було страшно! Над головою хмари женуть, а внизу вода люта, аж синя… Ніччю приходить лісна, в любу дівчину перекинулася, зове… Руку в огонь кинув, збоявся іти, обпік. От вчера чую, всю ніч говорять зі собою, – з ким говориш? – мовчить. Пільнув я з пращі до нявки…
Дуж з кривим осміхом хитав головою:
– От на що пропадає людська сила, тоді, коли кожне дерево в Карпатах повинно славитися тим, що за ним ратівник рідній країні!
Ждан зам’явся:
– Сталося що?
– З Києва наїздник суне, пожарами дорогу мітить! Декілька день стало між ним і Галичем, здержують над Серетом, опівшляху… Вас треба мені, як хліба! Піхотинне чорнолюддя є, та кіннотців дасть Біг… Запорайте по горах, щоби в той дух йшли… А то колись мете говорити: була ватра, гріла, тай потахла, нумо у попелі буком гребти, іскри шукати!