Хто був борець? Ніхто не знав його.
… Полуднє повернуло і’д заходу, блакит посірів. З укріплень церкви св. Богородиці, де скупчилася головна сила угорської залоги, гнало каміння, мов зливний дощ. Люди вмлівали зі спраги, очі переставали видіти.
Як на те, вискочила з глоти босоніжка, вуличний смільчак, з двома жовтими кісками на раменах, – зняла з пліч повного дерев’яного водоноса і заткнувши в оспіхах крапчату спідничку за стан, підбігла з цинівкою до першого на стіні.
То Андрій зірвав із голови свій шелом з візерунком парда над очима і верг у чиїсь стрічні руки за глотком води. Не зрозумів нічого, коли филя теплої крови поплила йому зі шиї на груди, а світ пішов широким перевертом.
Він упав на коліна, аж дзвоном жвякнула мідь наколінників, затріпотав пустими руками, як на глибині, а тоді повернувся лагідно убік і миттю простяг горілиць.
Прискочили до нього Лазар і Марко Хиличі, заплели раменами і волікли аж там, на край стіни, де на Андрієве тіло ждала многота корчавих рук. У цю ж мить грянув кругом крик під небеса, але вони не чули його:
– Стяг! Д’горі стяг!
– Ай! – замахав руками чепурний хоч у панцирі лицар із Франків, Одільон і спалахнув унутрі як ялова скипка від сердитого розчарування, – ось знову слабке місце! Глядіть, друже Єюльфе, яка нестійна метода боротьби! Удар змістом чудовий, та по ударі – порожнеча… Видержати б до кінця, м’язи в зусиллю, дух напоготові й побіда їх, а вони… Як діти легковажать ворога! Очевидно, цей б’є, аж тріски летять!
Єюльф, високий, ставний парень у північній зброї, блиснув оком, як рись, і закляв: стріла Рюрика зірвала якраз кичку з його шелома.
Кинув борзо крізь спечені губи:
– Зі Сельджуками було гірше…
І весь замінений в око, потонув наново у боротьбі. Не задля цього він прибився туди, щоби у розслідах над воєнною тактикою Руси лягти головою!
А Рюрик, стоокий, звалився туди, як грім, – і пер… Заклекотіло на стінах, безліч рамен витягнулося наобум по уронену святість народу, але дарма! Сутолока, ніби безпросвітна метіль, накрила собою все. Внизу ж Рюрик плигав рисем проміж своїх і кричав хрипло, аж кров трискала з посічених губ:
– На прю! На прю!
Хто це?
Ніби небесна ява у промінню прозорих спіраль нагрудника, ніби той смеряк, що загравою оплив як золотом, двигнувся над столочений лан людських тіл незнаний герой: він станув навшпиньках одної ноги. Друга ж будьте підлетіла всп’ять на невидних крилах…
Одну, одніську хвилю він хитався під своїм сяйливим тягаром, тоді, як зі стіни падав попри нього чийсь молодий, розхристаний труп і зараз же випрямився у почуттю величного моменту, та високо в лазур підніс клейнод без ціни, – стяг подібний сонцю.
– До нас! До нас! – кричали з перших рядів, де видніла прогалина, ніби видерта зубом собаки.
Борець зачув цей зов із нутра тисячі серць і як ластівка на свіжу оранку, так він упав грудьми на те місце, де стіна щитів розсунулася нагло, немов дараба на крутіжи Черемоша, і широко роззявилася загуба.
Порожний трикутник, димуючий хмарою дрібного заліззя проміж два скосі бльоки оборони, виповнила тепер грізна народня оріфляма, як зміст чину понад всякий опис.
У крилатому піврухові борцевих колін, у дівочім під’ємі рамен блиснула довкруг дика краса борні, від якої скосий бльок щитів зійшовся верхів’ям і стопив водно.
Навіть стріла, що шугнула з зойком край стягу і зарилася не в зелене узгір’я, ні, – в йно що розтулену грудь, зеленню перевиту, – не змінила нічого в суворій силі моменту. Стяг стояв ще одну мить ніби закріплений останнім в життю хотінням людини, а тоді закрутився довкола своєї точки опору, ще став…
Поки обі русі коси, що виповзли з-під панцира в прозорих спіралях, – в лицарській хвалі замітали стіну, і повік молоде Ясинине тіло з раною, врубаною в серце, перемайнуло в товпі, повернене щасливим обличчям проти вечірньої блакиті, понурий, запечений в боях первенець Радивоїв ухопив прапор обіруч і скакав похило туди, де ще кричали щосил:
– До нас, до нас!
Навала стріл зашипіла, заревла, стало мрачно, як на досвіті. У сей жахливий сумерк, що вже через хвилю став чогось то прозоріший, у зловіще відхилення в один бік грудей, рамен і пліч, впала нагло як гураган непроглядна, здавалося, галич, – не галич, а розколихана ярим гнівом буря чорнолюддя. Ринула на конях без шеломів, без щитів, страшна, як праведний суд. Жв’якнули їдко коси, червоним блиском вдарили сільські бардини і глухо озвалися ціпи на смертельному току.