Хто вів їх? З ким прийшли?
Ось він, пружний, гей рись, що паде на цілу стаю собак, Ждан… О, як горить це темне чоло під зісуненою взад кропивною шапкою з підвісами! Як скачуть по раменах жмути волосся, ніби снопи вогню у розгар пожежі! Як женуть опередь нього потоки народу, воюють коліньми й зубами кожну криваву п’ядь землі, – кричать перемогу! Сліпне сонце від багру капчурів, гясне небо від шафіру хусток, від крисань у перах джой!
Ще раз! Ще раз! Рвуть списи, щити з остовпілих рук, побіда їх!
Андрій з Болохова дужався з вічною тьмою, – то падав стрімголов з чорними бурунами в отверту пучину моря, то знову віднаходив себе на одну мить, на филях світла, в дорозі під самі зорі.
В один мент світло винесло його ще раз туди, та не вернуло назад.
Як роса чисті, як мова непорочних заколоколили колокільці на вечірні мниські молитви:
– Радуйся, огненний столпе, наставляяй сущия в тьмі…
-----
У горенці на вежі замку стояв духовник Романів, Варлаам, та глядів на ворожу навалу, – хмарою зсунулися брови на тяжкі повіки, старець розмовляв з Богом своїм словами Письма:
Правив:
– Господи, яко вогонь, що палить діброви, пожени їх бурею Твоєю! Нехай щезнуть, як вода розлита! Нехай отвориться преіс-подня і проглотить спомин їх!
-----
-----
Небо затяглеся сепією, майже без сумерків схилилася ніч. Червоно-золота піджога, що на кілька хвилин розгорілася край овиду, згасла – на поля упали вогкі тіни.
Обриси галицького побоєвища очеркали аж понад дністрянські очерети криваві щупальця смолоскипів. Вони розглядали землю, шукали побитих і намічали просторонь, на якій лютував бій.
За ними рокотів грім і тяжко вдарили перші каплі дощу.
Наближалася буря. В її несамовитім шумі пропали без сліду згуки кінського тупоту та скрип колісся під раненими й воєнним статком чорноризця.
Що жило, йшло нарозтіч.
На ранній зорі, по-молодому сизою хмаркою переснутій, роздер, правда, мовчанку пекельний ломіт мійських таранів, але на зачіпку не було кому відповісти.
З повної груди задзвонили тепер дзвони всіх галицьких соборів. Нарід плив товпами, от як у Великдень серед окликів, гомону, лент, співів, мальованок…
Плили і з сіл, йшов безпечний гомін, повільний:
– Страшні ж вони, отсі Караколпаки, Господи, воля Твоя! Вечером так боїмося, аж пов’янем! А приймемося вечеряти, напотемках тарахкаєм ложками.
– І наше село весь день більше на воротах, чим у полі… Як котрий суне, то ми в крик, ніби за свиньми, а жінки, – котра на під, а котра крізь вікно, на городи.
Радість розпирала серця, починалися жарти. Хтось гамував:
– Гей, а з котрого там села такі розумні?
Проміж жінок шугав на оспігах Єюльфів чура, простоволосий, кутав лице в обі долоні, гей від лютого болю, та якась бистроока з підгороддя налетіла бурею, за рукав його, зраділа аж тепер вічним лазуном:
– Курей тобі, німото, а? Селами красти сновигаєш? Ще одна в мене плентається на твій неділешний обід, харцизяко! Періщила його зі смаком, – хто навперейми, – й собі. В цю хвилю закрутилося як вітром по рівньому: з ревом, сміхом, проклонами товпа гнала опередь себе жінку, простоволосу, в парчевій ширинці й жовтих Звенигородських чобітках:
– Ти, зраднице! Ти вража причепо! Шовком плечі наряджуєш за людський плач?
– Така, – з втіхою міркувала Ситничка з Чешибісів, – спідниці підтикала за стан, жидам воду доносювала, а тепер бояриня учинилася! Вона б рада, щоби війна була сто літ! А наша ґаздині мала хату й маржинку і всяку розкіш, то її шовки не в диво, ні… Ох, то-сми колись добирала, ба це б, ба те б, а сегонне зблідла-сми, путері нема! Угри нас безпечили, безпечили, а вражий син як увалився, до маржинки, до возів доступити було гляба, всю працу-смо полишали…
– Твій талан, любко, довічний, бо на своїй землі сидиш! – правив хтось повагом, як схимник. – Зате зайдеям гей тій піні на воді: забулькотіли й нема.
Так, – битий соромом, жалений ранами, по слідах недобитків, що не дбали більше про нього, обсміяного повік, князь чорноризець втікав, куди ноги несуть, з жаху, щоби Андріїв меч не запер йому дороги, коли не на Київ вже, то бодай на Овруч.
Він пер, ніби осліплий зі стиду, грузовиною й пісками, нетіччю та суходолом, крізь столочені хліби, знівечені соняшникові гаї, метав проклони на власний слід.
За ним волікся вмирати його порубаний джура Домавій, вірний до смерти.