– А коли так, боярине, то чи є ще над домами старих Товтивілів поперечка з мальованого дерева, що торчить над дорогою, як дуга над потоком, бо оба доми є, як рукою подати, напроти себе? І чи доси цею дугою біжить хвостатий лисок із дерева, а за лиском дерев’яна стая собак?
Хотіла ще питати, але нагло припіднялася в кріслі, вергла думку понад поля:
– Трох їздців на окруті бору, трох їздців під штрих, як один! Поводи червоними струнами, а кички шоломів в адаманті, в росі. Триглав, Триглав з чорного каменю, що кинув святий остров і здоганяє життя! Ох, як там коні в’ються, що рвучкі, що грізні!
Товстий не ворухнувся, запевнений понад всякий сумнів: він знав, хто це.
– Так їздять трійцею Мончук, Никифор і Мстибог. Романовій крові волость настяж, от що жене ворогів з їх нагрітих нор!
Ще оклик Товстого гримів під стелиною, коли його накрило глухе ридання, хтось там упав у стрічні обійми і кричав із дна душі:
– Горе мені, посестро, повік! Мстибог з братами стид приняв, у голий світ утечу задумав… Ратуй мойого дружину, всіх! Жадаю милости, тригубе прошения приношу…
– Мстибог? – повторив голос ясний, як скло від наглої стужі. – Або ж він чого дожидає вже тепер для себе? Глянь, як несе свою гординю верх голови! Куди ти? Під копита? Проснись!
Тишина гей пух глагоїть упадок з висоти надій. Як любо від заграви, у якій вже цоркотять красі крильця віщиць! Чути на обійстю тверду мову Товстого і ще двоголос, жіноцький, тоді змовкає все. Світ, як вода, проміння по береги.
-----
Далечі малими ногами не побороти, мріям – це ігра. І ось княгиня хилить важке чоло під уплітками, очі видять, хоч вії упали вниз. Галич мроїться, Рафаїл з бичем над звидом коний, сліпа старчиха Нонна… Спить.
Яка шумлива пустіль перед ніччю, як много край шляху могил! Святі гаї народу, свідоцтво Чину, нетлінно записане в майбутнім. Червоні човенця пливуть проміж шелест барвінку, блудять… Найшли, дорога як блиск, простісінька.
Самітна йде княгиня, двигає молодість свою, до смерти одна. Або ж це молодість так важить нестерпимо? Це Мстихів пай, прадідний, що його вона двигає лакомо крізі біль всіх жил, корінням врослих у серце.
І дивні ж бо дворища кругом! Вкоротився талан, погибла широчінь, ґаздовита… Люди, доземки, як за димним склом, ніби тільки нагадують самих себе… Мова у них змаргана, байдужна, – засвітить парча, як огонь і вітер, то біля неї лата з чужого плеча… Краса і міць, – о, як далеко! Невже ж уся країна, божий рай, прогнана в старці?
Розгортається сувій-далина: шлях на Болшів, Чев? Хіба ж і справді Галич це, що лежить купою нужди у глухій долині на простороні залукв’янських піль? Невже ж це Галич у диких корчах, з його сороком соборів?
Княгиня томиться непокоєм й озирає, де б припочити. Перед нею поле в бур’яні, без стебелинки хліба, а сидить вона на поторощеній колюмні. На овиді якийсь корчавий Дуж у сорочці до кісток наляг собою на соху під заліззям. Сив-зозуленька кує…
Нога у червоному човенці, сперта об камінь, замічує там вимовні нерівности, скупчення своєрідних скульптурних ліній, – і чинить рух назад. Це викопаний із землі капітель, на якому біліє людська маска із суворо вип’яленими очима. З її отвертих уст повисло буйне ростинне плетиво.
Від глухого удару в серце мандрівниця слониться, шукає думкам опори. Хіба ж це… храм святого Пантелеймона? Он дві знайомі колюмни порталю, зв’язані в безсмертність снопом різьблених архивольт. Міра, спокій і велич: мармур, оникс і стобарвне каміння. Та який це вбогий лахман над клейнотами вітхненного орнаменту? Який глум завершив могутню наву насильством безглуздого склепіння? Хто забаг? Хто смів?
Та пробіг! – На ріднім сході, ген, від Дніпра, зойк копит в огню й золоті? Вітри з-над моря, орли степів? В іскрах шеломів ціпкі, як свідома воля, ряди боєвих чет? Опередь вождь-вибранець, з сивим бахматом водно?
Гей, як там літаври грають, як у куряві рокотить табор, ще й спів гойдає дерева!
А він, юнак-гординя, цвіт душі поколінь, Ждан міліонів серць, мов башта утверджена верх всіх… І високо палає світ меча витязя, якого мати ще в лоні своїм назвала генієм народу.
То княгиня повисла очима на сліпучій картині й боговійний трепет поплив крізь її серце:
– Витай, велична сило, що встаєш із лона вітчини! Ти непоборна, що була, є й будеш!
Хиталася як лист під легіт теплої туги:
– Шеломи, мріє, о, шеломи в сонці! Сяйний звал обкрутив її мов у танку, міниться день, лопочуть стяги, полум’я міди кричить у простори:
– Слава цілині, Романовій!
І зелен-бір мете землю, шумить: