Він берігся Осмомисла, проте думав, як це він господарив би на його місці: ходив на виправи сам, не послами, по кусникові обривав би суміжні чужі уділи, щоб закріпити власні, та залізною рукою приборкував бояр. Нові права, що зміцняли б простолюдина й наближали до князя, давали б йому повноту влади. Побити коріння – тоді воно запахне!
Поки що міцними засобами безпеки, договором оборони проти Литви і Ятвягів, торговельними та господарськими хитрощами він спутав цупко князів-сусідів. Кожну ж вільну хвилину віддавав ловам, їздив щораз у далекі волості, між Сян і Попрад, ген у Волосатський Бескид…
Буває, як велетенська неспокійна тінь снувався, зорив… З чудовими соколами Дербента, нарядженими, мов східні божества, й ватагою гончих собак Роман клав поколодви на ведмедів і диків, ходив на рисів та зубрів, п’янів враженням суворих подій, смаком одчайдушних перемог, окремих та єдиних.
Серед стріч і розмов по монастирях, серед бенкетів по дворищах він обсновував своїм хижим владним чаром щонайзнатніших чужих боярів. У зразковім способі скупої мови, з кожним ясним і міцним словом на своїм місці, скривалася своєрідна краса. Просовгнути цією мовою примани майбутнього, зачаровувати людей було легкою річчю, й Роман оставляв за собою прихильників, що, здавалося, могли б божеволіти з любові для нього.
Рюриківна нудьгувала – зачне бува то це, то інше, кине. А щоб виявити себе сміливою й небуденною, в розпалі примх і витівок, вона бува, от як квітку з грядки, брала проміж білі зуби сіромишату ящірку, видовбану з-під каменя, гнівила князя своєю вдачею, невиданими іграшками, бентежила слуг і сміялася з усіх рвучким, п’ятнадцятьлітнім сміхом, аж біля подовгастого личка дзвеніли рубінові наушниці, триваги…
Князеві було досить. Він велів через посла просити Кондру, скритопоганського жреця, зашитого в старі гаї П’ятиднів, щоб він вислав на часок до княгині молоденьку братню сироту Зеленгору. Там плекали ще нишком старе вогнище та пили мед із прадідних рогів, що пригадували лататих волів й оксамитний ласкавець левад. Гожа і проста, зарадна й смілива, нехай поверне вона в свій бік норови дружини, нехай відтяжить його, Мстиславича!
І тільки в теремах явилася Зеленгора у своїх тугих, мов різьблених, смарагдових сукнях, із в’юнким станом, як пільні квітки, чи метуни дисків, – перед князем змерехтіли нараз усі приваби походів і закликали до змагів, до боїв, до півдикого раювання…
Це ввійшла у хату краса життя, яка чинила все, що б хто не затіяв і що б хто не марив, правдоподібним, ясним і легким.
Ще трохи, і князь став помічати: коли вдягає шолом із золотими закотами, пояс, де дзвенить меч із держалом у нефриті, оперізує нагрудну бляху, риту в оленячі подоби, коли задумами йде на пробій, береже обовязку, як влади, то в цьому є виразно щось із Зеленгори.
Коли ж із пільгою скине з себе зброю, швидше, ніж треба, ляже, запізнитьвеликоважну розмову чи серед наглої нудьги залишить її, – оп’яніє у грубій люті, оставить добрий замисел упівдороги, коли ось-ось – і на нічім скінчилося, то це є уся Рюриківна.
Погубна вузина, де в кам’яних жолобах без сонця й без мурога клекоче в пінах недобра ріка…
А з литовського пограниччя вже вдруге слали до князя послів із мольбами прибути, струснути ворожий чорнобір, викурити з нього кривавого ватажка Свейкинта, рятувати життя й майно княжих людей.
– Воюють нас Литовці! – ламаючи руки, хвилювалися посли. – Воюють нас, кляті, ні ночі, ні дня! Вискакує щораз розкошланий Свейкинт із своїх лісових осіків, де реве наша заграблена худоба, наша полонена челядь!
Як на те, осінь не хотіла ніяк відходити, розсміяна червінню й промінням, – мокляки не затягалися стужею, грозили. Аж одна-однісінька ніч змінила все дотла: білою скрицею злисніли поля, як лебідь, сплила зима, запишалася… Заздалегідь готові полки з гір і полки з долин, бойове тягло насторожилися, ждали поклику трембіт, огнів по курганах довкола…
– Що бачиш у буквах, віща Зеленгоро?
Чупер із-під ковпака облітав чорною мичкою поза ліве князеве ухо. Багрове із снігом узуття було немов насякнуте червоним вином.
Вона кинула почерез поруччя замкового рундука останній жмут букових гілок, що з них ворожила свій день, відповіла не зараз:
– Виходить небезпека мені… Остерігає мене дух дерева, і я вернулася б радо в Кондрину хату! Там пусто, княже, він сам…
У цій хвилині підбігла з верхніх теремів Рюриківна, загорнена в довгу плахту, лисовим хутром підбиту, й сама, як лисичка, в’юнка, жовтоока. З вередливим покриком вона обняла дівчину: