– Похід на Литву, Зеленгоро!.. – заголосила. А день саме такий короткий і в теремах так скучно!
Вона відчула миттю свою мализну, як стій підвела себе вище:
– Не буду я, коли пущу князя проти зими, голоду, спраги й смерті!
– Велично героєві, коли б’ється в голоді з вовком за корм, у спразі з орлами за напій поранний! – погідно розважала її Зеленгора. Рюриківна досягнула нагло вуха дівчини шепотом як жар:
– Похід із Володимира? Вишлю посла слідом! Кричатиму через нього, що хвора я й без часу гину! Аж тоді передасть князь полки тисяцьким своїм, а сам вернеться до мене, побачиш, Зеленгоро!
Одним скоком вона сіла поруч князя у колесницю, що з брязкотом золотистої упряжі прикотилася перед тереми. З нежданою силою молода жінка втягнула туди ж Зеленгору, у багатомовному стискові не пускала її рук із своїх прикрих пальців.
– Буде, як схочу… Хто ж проти мене – вб’ю!
Князь хотів перед походом глянути ще раз на розгар робіт у новодвигнутій церкві на старім городищі, у церкві, де за могутнім планом увихалися рої митців та ремісників. Він бажав бути сам і від негодування збив ковпак із чола в каплях поту.
– О, мій Суздалю! – закликав тільки.
У вусі в нього забриніла зачута десь серед піль пастуша пісня:
І наче від блискавки, він зрозумів, що Рюриківна, її мала, местна душа в’ється в його долю кривими дорогами, глухими пастками, руйнуючим дзвоном свого: «Ні!»
Нахлинуло порівняння: Зеленгора… Він подумав, трохи глумливо, про жертви, які ждуть це нещоденне, мало не смішне в своїх поривах дитя. Знав, що життєве право таких, як вона, обмежить її чимось напричуд марним, затравить, зацвяхає, потопче…
Їхали чвалом серед вулиць у білих облаках садів, серед поблисків бань і молитовної гри дзвонів над Володимиром. Один із них грав, як Десятинний над Дніпром, – святково, повно й гримуче: серце войовника під дзвінкою сорочкою з міді. Київ став нараз перед князем у всій своїй розкішній красі, і його серце, мов розщеплене оске-пом, занило із кривавої туги.
– Галич, Галич перш усього! – із силою вирішував майбутнє.
У середмісті коні стали – мимо журби й сліз, княгиня забагла мережива до нового чільця. Зеленгора, вислана на розшуки, стрибнула у якусь пусту крамницю, у цю ж мить зароїлося там від покупців, як коли б крамар закликав на весілля. Вона вернулася з оспіхом, та княгиня й не глянула на мереживо, принесене в млі ока.
– За мною завжди юрба, – збентежено спалахнула дівчина. – Коли ж не куплю речі, що перша йде в руки, то інша непригожа!
– О, ти, носильнице гараздів у пусті крамниці! – хитав головою розсмішений володар.
– Таке саме було щастя Сверріра із заги, гребенаря, що досяг владичої корони, – віддула губки княгиня.
Двері нової церкви стояли відкриті широко. Усе блистіло там від краси ікон, від веселки фресок, від чудового посвіту емалей. У високому вікні, що його саме спаювано з драбин оловом, звісний Рандольф, син Алібертів, співак церковних вікон, митець на шклі з далекої Равенни, видвигнув натхненною кистю тонку проблему легенди.
Одіте смарагдовою сукнею, тугою, як дзвін, у завої з перської камхи і повним дзбанятком у руці, як живе, стояло на шклі Кондрине братнє дівча. Воно схилялося там вузьким високим станом шльних квіток чи метунів дисків над раненим войовником, що вмирав біля її ніг. Пес, брунатний, як сарна, злизував кров поміж острівці дикого терносливу.
– На Хорса! – палко забувся князь у думках своїх, став теплий лицем, як полуднє. – Зеленгора! Маленька ціна великих побід, розтратниця, що прохожому даровує славу!
Церковну баню украшували митці – мозаїки з високих помостів, – у «чамур», у свіжо розведений водою вапняний цемент клали шестигранні кусники різнобарвного шкла: з них творили малюнок. Тло було золотошкляне, все інше, коли треба було тіней, матове, прозоре знову, де треба було блиску. Широкоотвертими очима позирали звідтам мученики і святі з пальмами в руках, знаком небесної перемоги, і з хрестами на ясному пурпурі єпітрахилів. Біля їх ніг лестилися крокодили Єгипту, леви й вовки пустинь.
Грецький мозаїк вигладжував саме скінчену уже наверхню ікони Івана Апостола. Наймиліший Христовий учень підніс ось правицю, що в ній держав перо, ліву опер на книжці, поданій йому янголом. Біля них супився розгойданий вітрами орел.
Осторонь мозаїка високо стояв художник у сірому плащі з кистю в рухливих пальцях. Він викінчував на бічному полі склепіння малюнок сатани-василіска. Кучерявий архістратиг високої роботи налітав копієм із чорного видовженого коня на страхітну появу. А василіск ждав із гордим спокоєм, ніби молодий ідол, озброєний неторканою силою з голови до п’ят. Причаєний на скелі, осяяній ярким вічним огнем, він здавався жадібно зацікавлений не так копієм архістратига, як променистим ранком, що заглядав у храм крізь римське шкло.