Якраз митець зійшов униз глянути ще звідтам на свій твір, на пливку зелень василіскового хребта у багряно-фіолетових смугах і на вирячені, кам’яні очі, що вчинили із нього раба. Всі дні, доки він красив оцю примху райдужним олієм, не було для неї нічого досить доброго, досить величного. Щораз виринала якась хиба у взаєминах площин, у насиленні красок, і від глуму над своїм творцем василіск ставав косоокий. Рум’янець перелітав, як дим, по обличчі митця: видно, любив він свій творчий замисел, хоч його і млоїло від власної уяви.
А ненаситець ярився згірдливо, жадав жертви понад усі інші, благовонного курива з найліпших сил душі.
Князь отяжів у цій не його стихії, із пільгою відходив із країни художніх ідіом під блакить звичайного зимового неба. У дверях оглянувся: митець оглядав іще створу, оперту м’яким черевом на кігтях із плівками, з короною розщеплених пер на потилиці, подібних до з’явів і мінливих, як перло. Радів, що розв’язав уповні назначене завдання, – чув, що вхопив мент, де зійшлася у влучному перетопі краса чар-живини з мерзотою без меж?
А Рандольфова легенда, Зеленгора, не бачила ні малюнка на церковній стелі, ні віконного шкла, де вмирав войовник у бурі красок, не бачила й себе з дзбаночком на шклі… Вона думала саме над лиховісними словами княгині. І вирішувала, що варто полум’ям свого серця живити ім’я, велике в народі.
На досвіті пронісся над Володимиром крик літаврів. А коли сірина невиспаного ранку кидала тінь на чорно-білі пасмужини піль, звал людських грудей, копій та мечів, як залізний ліс, рушили в похід.
Княгиня лопотіла гриднями в зім’ятій одежі, коси-змії носила на руках.
Княжу постіль, ще теплу, стелила стара ненька, і Рюриківна питала в неї:
– Де Зеленгора, Чаро?
– Де ж би, ясочко? З походом від’їхала із своїм стриком, із Кондрою, ця твоя Зеленгора! Кондру ж в останню мить помістили у санях позаду чорнолюддя, зігнаного з усяких глуш. Коли оті старовіри найдуть по дорозі дуба, дерево божків, або коли блимне балка в стрічнім очереті, Кондра жертвуватиме за своїх людей свят-дубові й болотяникам.
Зітхнула старуха, прядь волосся спрятала під очіпок.
– Треба таки в поході й земного бога, треба Кондри примівника… А твоя Зеленгора – я ж бачила – у шкуряному одягу верх дротяної запинки стрибнула з коня Кондрі оцьому в обійми, сміється: «Ясен-шум я тепер, не Зеленгора!»
О, як скажено впилася Рюриківна гострими нігтями в Чарине обличчя! Течійки крові, мов червоні разки, потекли до старих губ. Стало гидко, й була хвилина, коли на саму княгиню найшли памороки.
– Клич в цю мить мойого сокольника Малушу! – скричала, як бісиця. – І пропадай з очей, геть, геть!
Малі ноги в сап’янових капчурах диким тупотом наповнили гридню, аж зашугали тіні на полив’яній долівці, в покрасах із міді, та потемніло доразу все срібло ікон.
Станув незабаром в порозі рудий суздальський парень, водяні, вирячені очі встромив у княгиню, завмер.
– Сюди! – веліла йому.
І разом застрягла хижими пальцями в його заков’язлих із жаху раменах, дихала шепотом, ніби вогнем, підкладеним під стирти, бурхливою ніччю без зір, непокаяним маревом поміж зимові сосни.
– Здоганяй, Малушо, здоганяй похід! Як вітер над дахами, чотирисхильними, як дощ із скапу, де в кожний час лихо готове до скоку – так ти скачи день і ніч, ніч і день! А там передай, що я, Рюриківна, шлю тебе, як нічну сторожу, князеві мойому… Нехай тобі буде в кожний час доступ до шатра його!
Звилася із стогоном, як дика кітка, що кігтями рве кору, ломила руки в понурому благанні:
– Там – Зеленгора… Вбий її, Малушо… мій… Але знай так розтерти за ногою слід, як розтираєш слину!
Не минуло й години, як веснянкуватий юнак у повнім виряді, з сутою калитою під кожушаним опиналом, гнав шляхом на берестейські ворота.
Кінь лупав дзвінку землю в бігу, й Малуша не розпитував нікого, збиті копитами дороги самі вели. Дарма, що за П’ятиднями білий бик перебіг його й так рув понад поля, аж піна текла з губ, а очі в люті, в сльозах дужалися із сонцем. В іншому випадку забобонний Малуша, як стій, звернувся б з дороги, а так – він згадував.
– Малушо, мій, – перегиналася до нього брунатнокоса княгиня й звогчувала губи до червоного блиску.