Він лягав на шию коня, гнав далі. Здавалося йому, що чує, як скриплять полози і як стугонять сани з волоками. Але в подратуванні замість їхати в Криве поле, за слідом, то він цілу ніч від вечора до кур, від кур до зір, від зір до сходу сонця їздив довкола хати на роздоріжжі, аж поки ранній півень не запіяв, – тоді протверезів доразу.
– Їла б вас лиха година! – зашипів люто.
Ранком він відігрівся до сонечка, як в’яла мушка, а тоді рушив у путь.
Чергового ранку він виїхав між рівнини в затишку у верболозах та допав задніх чет, а далі полків упівдороги над Німань.
Військо не счіплювало ланцюгами возів забезпечним чотирикутником, не копало ровів довкола становища, завжди готове в скору дорогу. Серед глітного табору, критих залубнів із бойовим знадіб’ям, видно було стяговии віз, розмаєний смеречиною і прапорами з подобою вужів, лисів та шулік.
Усередину табору дістатися не було легко, тому стійки перекидали Малушу одна одній, поки не налетів на самого князя посеред дружинників і вельмож. Мстиславич ішов у бобровому плащі верх кольчуги і в лиснючім шоломі, що на багровій шапці двигався, як тіара. Дивно гарна, сухорізьблена княжа голова була гордо відкинена взад, кріпкопальчата рука рішуче вперта в бедро…
Біля нього праворуч і ліворуч повагом ступали князі, що завжди їздили біля його стремена.
Ударив чолом у володареві ноги зляканий нагло Малуша, а тоді незв’язкими словами передав слізьми облиту просьбу княгині, зозулі в мурах Володимира… Він говорив непевно, розбіганими очима лиходія – і князь сміявся з недотепного посла.
Здоровенний пес, присилений у княжому шатрі, недалеко, відізвався дико: його кровожадний, хриплий зойк залунав нерозумінням і готовістю боготворити або роздерти.
– Ось той, що береже ніччю мойого ложа! – згірдно сказав князь. – До горла скаче, один крик – і край!
Він пригадав у цю мить заперечення духа – Рюриківну, її любов-ненависть, тепер далеку, і на радощах змилосердився над чудернацькою подобою край своїх ніг.
– Що ж? – сказав обеззброєний. – Твої соколи стали без няньчура? Нехай! Мій пес іноді знеможений безсонням, виручай його!
І повернувся плечима до сокольника, а цей з полегшею просіяв. Хвилина – й Малуша пропав у глоті, слухав, як молотами правлять залізо, закріплюють ланцюги, б’ють у землю прикілки для шатрів. Хтось грав на гуслі, йому притакували ляском рук, над червоними вогнищами варили страву у казанах, набоці різали худобу й галки прожогом падали на неї. Над усім тим гамором лежала туга непроглядних піль, і в оклики та сміхи падали щораз бурливі посвисти дерев, вирослих у самоті, на вічну боротьбу з негодою. Увесь обоз шумів і собі, як з’ява, привіяна вітрами.
Перед далеким шатром край похідних возів – теліг із восьми зладженими з букових відземків, ніби юнак у хвалі своєї молодості, стояла Зеленгора, міцно вгрузнувши у сніг вагою високих чобітків. Чорне волосся було звите у дрібноокій срібній сітці, накрите платком і придержане шапкою. Лисяча шубка до колін, обтисла й виіскрена ржавими смугами, гідно вдягала її вроду, синь ока й чисте чоло.
Малуша слухав, як Радомисл із Ослав і Гальфдан дружинник, Зимовит, ізгой, та Ботвин, Абрат і Бакота, зайшлі, бажали чогось настирливо, забігали немов Зеленгориного слова, а вона не рішалася… Старий Кондра ліпше знає оце, він же ж навчав її… Півмовою, півспівом Зеленгора пронесла, нарешті, дивну річ… Це була епічна поема про Беовульфа, що бореться із смоком-руїнником і гине від їдкого укушення, як Тор від зміїної слини. Суворе геройство часу, понуре відхнення пісні славили непоборну правицю бджоляного вовка, мужність Беовульфа.
«Недовго я вже з вами, – говорив Беовульф, – кажіть моїм воям висипати мені курган на скелі набережній, нехай ті, що пливуть серед тьми й піни хвиль, бачуть його і зовуть Беовульфовим престолом».
Малуші, що слухав з поблідлим лицем, бігла по плечу заморозь враження…
І Гальфдан, дружинник із волоссям у підтинцях вище брів і біля вух, із довгими ясними кучерями, про які треба було думати, що повиснуть із ним разом десь у чорно-борі, гей Авесаломові, – Гальфдан, що для нього саме Зеленгора переповідала старину, сіяв захопленням, як коли б перед ним ношено золотий пугар королеви…
Він відізвався своїм милозвучним, аж темним голосом:
– Оце пісня переможців повік-віків! Бо хіба ж зміїну слину рівняти з вірою в завтра, Беовульфовою? І Зеленгорин спів – істина! Що, скажіть, проглине істину?
Його думки були мужеські і ясні, й сам він був чистота і гординя.