Ще трохи – й велике мовчання запечатало уста. Тільки Гальфдан, розхристаний, безтямний, лепетав своє:
– Други мої, пробіг!
А тоді в розгубі до краю, майже весело:
– Неправда це, неправда, як Гальфдан я, Свенгельдовий первак!
Світало. До князя, що з кривим порухом губ кам’янів уже на коневі в усім наряді бойовім, прийшли саме за кличем дня:
– Смерть ятвягові! – відповів жваво, як у кожний звичайний раз.
Він змагався проте з думками своїми, з палкою несподіванкою, з тайною ночі, та знизував плечима у душевній поразці.
– Сверрір, гребенар, що марив про царство… – проніс поволі.
І сплила по ньому хвиля нехіті, довга, як тінь.
Звивали табор метким, віками закріпленим, порядком, кожний, від тисяцьких до сірих чур, зайнятий своїм невідкладним ділом. Розгар прийдешнього дня накривав усе друге своєю безоглядністю, а набоці, ген поза скупищем людей і тягла, глухо суятилися рискалі.
Згодом два Абратові чури підняли за рамена людську постать у криво запнутій лисячій шубці, зрошеній замерзлою кров’ю, й тягнули на оспіху мертве тіло у поле, на чисте, нестолочене місце. Десь там розлягалися хриплі від зусиль накликування старшин, брязкіт зброї і сумний ляск пуг. Один за другим відділ рівнявся кіньми й копіями та розвивав похідні ряди.
У цю тверду мить не було нікого, для нікого й чия-небудь смерть була зайва річ – не в пору й не на місці.
І нікому, крім Кондри, крім Гальфдана, силоміць відтягненого другами, не було діла до того, що Зеленгорині ноги у мокрих шкурянцях жолобили за собою довгу вузьку борозну й між пальці мертвих рук напряталосязвитками снігового клоччя.
– Вперед! – гуло глухо за здвигом людей, за лісом копій, дзвоном труб, іржанням коней високолобих. – Вперед!
Могилу звершено якраз грудами липкої землі. Корчі, розсипані гуляйполем, зашевеліли тихо, загойдалися, наче голосильниці, що плачуть за вбогу мисочку логази.
А Кондра, жрець, виріс тепер обіч, клав знівечене обличчя у долоні й дужався з тьмою сумнівів й образ. Сиве волосся, як листя торкнене заморозом, шарпав лютий вітер, бив ним старі щоки.
І нагло Кондра згадав чогось Малушу, непомітного ніде, й доглянув у думках далеку Рюриківну, що стояла наче поруч нього. Він стрепенувся від жахливого зрозуміння упадку чужої душі, що споневіряла все божеське у своїй жіночості…
Аж тепер полилися криваві його сльози над чарівним спомином Зеленгори, – вона ж, мов жива, дихала над його плечем, блудила звидом, легенда церковного вікна, проміж лід і мокриші…
Він помиривсь із нею серед гірких ридань. Вірив їй тепер, як власному серцю, що било високим дзвоном. Його потріскані уста шепотіли: – О, дні великого вирівняння!
Гострим покликом ударили літаври. Жрець повернувся з місця, підійшов твердо до своїх, шкурами вистелених, саней і, закутаний з головою від людських поглядів та північного вітру, продовжував свій шлях слідом простолюддя. На схилку старих божків, на руїнах їхньої держави хто ж, крім Кондри, останнього, жертвуватиме за сірих борців, упереддень їх ран, святдубові й воді?
Проминуло. Похід звіявся скоро серед білої просто-рівні, як щезають із поля людського зору дороги життя. І тільки проміж посвист сніговії нудьгувала пам’ятливо передрогла до краю, довіку налякана, – душа дикого терносливу.
КУНА – ПРАВУ
Погода! Гори течуть, рукою б вхопити! І сопілка он яка у стужі голосна!
Збийгнів спалахнув, мов іскра, від гострої радості, що її наводить на людину простір, опертий об глибоке літнє небо та йно що розтулене сонце.
– А мені лисиця перебігла дорогу, буду добре гостювати! – засміявся у бігу молодий Андрій із Долин і стрибнув повз гурт їздців до боку князя, високий, в’юнкий, кучері в росі.
День, правда, тільки що встав, але царинки бриніли вже, як гуслі під легким дотиком пальців. А голоси, сонливі, косичили зелень, ніби медулька, всіма солодощами.
– Плиска, Чигіра, сюди! Завертай д’турмі богине! – співуче кричали козії та вівчарі поверх зелених і золотих трав. – Барвінка, Пацьорка, Писана, го-гей!
Молодів ліс, сміявся веселий, горбовий край, у пастуших сопілках переглядався.
Ілля Прислопський і Вовк Переслужич минули злющим мовчанням радісні оклики юнаків. Мало цього – вони з розмислом зосталися осторонь гурту, що летів порошистим межигір’ям у Мниський Яр. У них накипала образа на меткого Збийгніва, що так скоро перейшов з отроків у княжі мужі, на Андрія з Долин, удачника і гординю, Молибожича, що перебрав оноді воєводство галицької тисячі, на цілий світ.