Від Веселого урочища ліси обгиналися дугою; над ними синявіла стрижка блакитних верхів. Сама ж дорога звужувалася й бистро бігла під гору. Десь там в убочі майнула оселя, круглі хати-клуні, білі, підмазані голубо. У якусь хвилину стануло проти їздців опущене людське житло – з його видертих вікон сипалася темінь, у хоромах снував павутину сум, несамовитий…
Князь глянув із насупленими в застанові бровами: він хотів пригадати щось зв’язане з цим місцем, щось утрачене навіки, але не віднаходив.
– Чия он хата, що ротом до сонця? – залунав знагла його голос, дуже дзвінкий.
З висоти коня Мстиславич повернув до стрічного мужика своє темне, мов бурштин, смугасте від борозен обличчя, пооране переживаннями, ніби краєвид, навіщений жахливою метіллю. З-під ковпака, насуненого, як шолом, на все чоло, суворо дивилися очі, загострені сторожкою увагою, й терпко затиснулися уста, окрилені вусом чорним і тонким, як брова. Розп’яту на грудях сіру м’ятлю піддував шум задорожніх дерев, з-під неї світила біллю свіжовикачана сорочка, застібнена ремінною петлючкою. В закарлюченій руці з хижим виразом пальців він держав туго поводи коня: у самітному персні на князевім пальці горів рубін…
Стрічний селянин, навантажений хворостом до самої землі, скинув із пільгою свій тягар при дорозі і вказав простоволосою головою руїну, вкриту половиною покрівлі, з одним тільки живим вікном, відкритим на світ, і замугикав слізним голосом:
– Хата? Он та під орішиною, обглодана як кість? Старого Ісаї, що торгував медом, а то ж… Боярин не злюбив, щораз попоб’є… Голову тогідь розчерепив на смерть. Стара, як прутик на вигоні: однісінька… Довг за покійничка кутала, сильно збідніла від того довгу.
І поплентався далі, кострубатий, як осетень, одним коліном бив друге.
– Бесідливий наш князь, як оте вориння, – воркнув Тибор із Таняви. Він глянув на сусіда праворуч, вергся й посутенів, мов примара. Уже хвилина, відколи непомітно порівнявся з ним сухов’язий, як конопля, мовчан Твердята Остромирич. Він повернувся нещодавно з Візантії, куди їздив за справою повороту до краю русько-варязьких полків, що служили там охотниками.
Коли волинський вельможа віддалився, лопотливий Кормильчич не втерпів:
– Мужичий опікун, наш князь, – зашипів упівголоса. – З кожним голоп’ятником братську розмову поведе. Не знали іноді, де очі діти. Подумати, що десять літ піддобрювався з Волині, поки ми, бояри, не закликали його у Галич на свою голову! Він іще накоїть!
– Чую, судомирського воєводи сестра приходила вчора до князя з поклоном? – обізвався за його плечима зодягнений у все нове Навойко з Васютина.
– Ви про Тирку, Войтишичеву бояриню? Ту, де два отченаші у хаті? Воно так: чоловік її прислав із монастиря в Бардієві чолобитну князеві, – кається любові з Лестьком, додому вертатися хоче… То вона приходила, як та павочка, вся в зеленому й золоті, що сльоза – то усміх, що визив – то трепет, суща Іродіада… Князь вийшов, правда, до неї, мовчав, слухав, дивився, а далі як не крикне:
– За Вислок, до чужого князька вівсяники з приску вигортати! На сирому камені, на голодних пісках, вік віків сядьте!
То Тирка збіліла, як сир, згорнула розмайринову камку у тонюсенькі пальці, побігла в свояси…
Сміялися з цієї події – не долюблювали Войтишича за його Тирку, чуженицю.
Тісний гірський шлях, обшитий ясно-зеленими гаджугами, розсунувся широко. Перед очима їздців виринув новий краєвид, обтулений фіолетовим серпанком гір. Праворуч дороги на лоні вічного розмаю, на убочі, чорній від смерек, як смола, промигнуло каміння старовинних монастирських стін, закосичене білою жаливою та кривавником, ще й лапатим підбілом цілющим…
Раннє сонце ходило золотими стопами по широких кам’яних стінах й освічувало то калину, схилену над ними, то незручно вириті там імена ченців та прочан, що хотіли жити довше людської тліні й зачіпали пам’ять свойого маленького буття об довговічну твердь. Урочище спало під ляск птичих пісень, немов за межами світу. Ще й під тисовими улогами продовбало собі розколибину невеличке джерельце й бігло вниз струєю, роздзвоненою солодко…
Коні пірнули з шумом у звивчаті трави, і в тій хвилині, немов блискавка, майнув поміж копита біло-зелений вуж, ярун. Збийгнів упер коня з усієї сили в землю і заговорив на поспіху, злегка поблідлий:
– Нехай тобі добро про нас і нам про тебе, о мудроокий!
Потрясла ним забобонна дрож від цієї стрічі.
Через хвилину голос мідяного клепала оповіщував незвичайну подію. А там, по стежці лісового спохилля, побіг молоденький послушник із волоссям променисто розсипаним по плечах. Він допав дзвіниці, побудованої верх скелі, на дубових бервенах із дугою вгорі, й двигнув мотузом великий дзвін, празничний.