Тепер він із черги хотів її чимось обдарувати, але не найшов. Подумав, вийняв ковток із вуха, в срібному плетиві, мужеський (на ньому львина голова в емалі на подобу людської…).
– З моїм сріблом мій талан тобі, красуне! – побажав із силою.
Як кречет облітає низи великим кругом, поки плигне в піднебесся, так він пронісся над долиною в квітті й злетів далі, у верхи. Під широкий напівблагодарственного молебня привиджувалися князеві бої, нечувані у своїй красі, мроїлися ворожі полки, як бори, й лопотливо грало серце, що знало всі тайни меча й копія, всі способи підійти, здавити за горло, звалити в кров.
Тоді, мов топором відрубана від мелодійного крику пісень, лягла на церкву тиша.
Та Мстиславич її не чув.
Не чув також, як ігумен підвищеним уривчастим голосом скандував канон Кирила Турівського – «Слово на дні празничні». Бачив рух старих уст у білій і жовтій куделі волосся, але сам товкся, як метіль по канівському пограниччі, топтав половецькі стада й вежі.
– Да возвеселиться гора Сіонськая судеб ради Твоїх, Господи!
Ігумен поклонився іконам і віддав кадильницю з блакитним пурпуром огнів, відбитим на сріблі, у руки диякона. Потім зняв енколпіон, святі луди й доручив їх пресвітерові.
Погляд Твердити натякнув князеві на ціль дня. Боярин подав йому сувій пергамену, обкручений довкола ліски, – різнокольорові печатки з живиці звисали на шовкових плетінках із ширини рукопису.
То Шестикрилець підійшов до аналоя твердою ходою войовника і в пам’ятку роковій днині поклав на ньому жаловану грамоту на села: Страшевичі й Переорки «со всіми даньми, землями й водами у богомольство на віки вічне».
Голос анагноста Віссаріона був як цінний інструмент: кожне його слово торкало срібну струну. А всі слова разом в’язалися в непорівнянну пісню, що її кладе Необнятий у горло соловія.
Під здержливий шум довкола столу Віссаріон скінчив читати «Сказаніє пресвітера Йоганна про райську ріку» та глянув прижмуреними, мов від запорохи, очима на білу дорогу столового застілля, обставлену чубатими мисами й грубим шкломпугарів. Здвиг боярів круг питва та їжі колихався, як поле, припорошене квітками. З усміхом на опуких устах, з непривички, чтець засунувся у підвіконну глиб, під протеси, попідтикані овечим руном і запашним зіллям.
Дивився звідти, повний милосердя, на трудні спроби ігумена найти в довгогодинній розмові з князем предмет спільного зацікавлення, коли нараз майнуло у дверях наполохане обличчя брата проскурника. (На рукавах витертої ряси світив білий пил, він готовив саме ціж для розчини…). Брат проскурник глянув наполохано у глиб хати й пустив перед себе мужика: розхолітаний, мов трепета, в самій підмотузеній дранці так, як кинув косу чи ціп на току.
В двері – та об землю перед князем, гей дерево з-під сокири.
Той глянув, устав.
– Чий смерд?
– Ратьборів.
– Ти був у поході між лучниками?
– Був.
– Звуть Поглодом? Той тільки мигає очима.
– Гривну за похід виплатили?
– Бояринові – я закуп, господине…
(Губи йому повисли, облиплі чорною кров’ю…).
– Що ж тобі дошкулило, сиротище?
А той як не заголосить:
– У мене була сестра, Божанка… Боярин наважив… Доти порався, аж пішла, без барвінкової та без короваю… Кажуть, набридла йому за плач і тугу, то він оноді косами її задушив, на мочар із ратайним виволік…
– Рабиня його була? – так князь поволі, що слово, то зокрема.
– Ні, ми всі кметі, вільні… Тільки торішнього передновку годі було скоротати. Зазичилися в боярина, начислив удесятеро, закупами стали я й батько… Прасолить боярин душами, багатіє… А Божанці коніпне боярське рядно з-над поточини пропало, від торішнього Купайла відслугувала…
– Оставайся ж тут до часу, – весело сказав князь.
Він кинув сіромасі букату сиру зі столу й шукав, що б іще взяти, коли той подався ніби від удару: випорпав з-поза пазухи завузлену платнику й жилавим ручищем чорнороба поніс перед князем ясне, як роса, блискальце.
Ковток це був чоловічий: срібне плетиво, з львиною, на подобу людської, головою в емалі.
– Божанчин ковток… Від вас…
Стало так тихо, що чути було, як дивно дзижчав огник лампки на покуті, і кожний стулився в собі, як мушка. Це ж бо тужила за землею чиясь душа, ненапоєна щастям, прогнана без часу в безвісті. Вона ходила поміж бояр, просила пригісного – з кожного пугаря виноградну каплю, солодку…
Князь помовчав твердо, в упір, а тоді стиснув у хрящеватих пальцях беріг столу й заговорив сонливо так, як сопілка свище в тугу, з вирахуваним глумом, чи тільки смутком, лютим, як їдь: