– Куна – праву.
І враз, наче поразили його нестерпність порівняння, розбіжність злочину й кари, безприкладна зухвалість привілею, писаного сильними для сильних, – він ударив сміхом під сволоки, аж стужа сіла.
Так, дикою веселістю палали челюсті розкритих, гірких губ, стрічка білого світла блимала з-під жорстоко прижмурених повік. Рамена відкинув позад себе у мрійнім местнім забутті, велична голова коливалася бурним реготом… Це князь сміявся, наче греблю прорвало, без стриму, без упину, за всі часи, аж ігумен піднісся стурбовано, білий, як горностай, – і знову сів.
– Вже ми тут гідно понабувалися, гей! – обтряс із себе враження Вовк Переслужич і з грюкотом виколупався із-за столу; з якого пинявою течійкою слези в розлитий мед. Під обтислою паволокою черево боярина закочувалося тричі так само, як волохате підборіддя. Він зиркав довкруги, розпатланий та понурий, ніби лісовик, викурений із зеленого лігва.
Зчинився шум: бояри посхоплювалися з місць, але тільки поставали, гей гуси у мряці, одинцем.
– Ліпше б я поїхав у Чертеж! – затужив знагла Славно, попів син, і судорожно рісив згортки свити під пояс, закапуваний сріблом.
І знов упротяж:
– Там постриги…
На стіл ринули тіні й змели доразу веселицю боярських крашеняків, огні цинових мис. Між листям, що схилялось у вікно, цоркотіла дрож і крикливо щебетав птах, що поверх дерева очапірився.
Якраз вітер рвонув люто укривою хати, погнав по дебрах і яругах голосисті потоки та на Минській горі попліч монастиря сколихнув серце дзвону. Дерева й води грали благовість віднови, що летіла з бурею крізь рудавини і шкрепіття, мела дороги під ярий день.
– А щоб тебе Обида поняла! Володар хоч із мосту та в воду! Що йому закон? Сам поверх закону! – п’янів від княжого сміху смільчак й одчайдух Васько з Гологір. – Осточортіло чути пугу, як свище! Пробіг, люди!
Опертий об одвірок, він дивився тепер, куди б вистрибнути від власних слів у безпеку, й облизував запеклі губи, гнучкий, як пард, червоновусий, почерез плече цяткована шуба.
За Васьком станув Добриня, прозваний апостолом, клав йому руки на плече і глагоїв:
– Що ви, братику, що ви? Він тільки як блиск на небі, або на землі цвіт черешневий…
Саме в цю пору попри вікна, померклі від червоних тіней, у зябному вітрі, що ворожив недобре, переходив старий бортник Авіва, з сивою бородою в пояс, як сам Білобог, що на зелених грунях богує, приязний… Це був передвечірній обхід Авіви й він молився за свою крилату худібку-годувальницю:
– О Господи, від востока до запада сонця поможи мою бджолу зібрати, чужої не займати! На поміч, божі отці Зосиме, Савватію і ти, свята П’ятінко, Параскевіє! На поміч, Смеркле, рахувальнику, вимітальнику!
– Грякнув перун: світ осліп, у бервена вдарив град, гранчастий, з вухами.
НА УЖОК ПРОБ’Ю ГОРИ…
Князь їхав попереду дружини, оддалеки, рад тривав сам. Дружинники не квапилися здоганяти його – хто любку згадував, хто талан-достатки, а кожному було на думці скоре лігво.
Вечоріло. Живичний шум уколисував, хлюпіт води гомонів до вуха, баяв…
Потік, що привів їздців аж сюди, сновигав тепер мілким заливом верх ржавини, моргав між дженджурою й бредульцем та цоркотів пошепки, як розсипане намисто.
А князь думав пильно про намірене діло, для якого їхав оце з досвіту до ночі, байдужий на красу своєї землі й приваби спочинку у важкій дорозі. Владна це була мрія і полонила ціле його серце.
Місяць спалахнув понад голови такий вимитий росами, аж списи їздців заграли сапфіром, а ковпаки поплили під небом, гей вежі. За копитами в росах сивів відблиск, пасмужив царину, як рух доокільний пасмужить глек на станкові.
Хтось там підніс руки в куниних відлогах угору, витав місяць, вечірню світицю:
– Путь добра нам, дорожнім, – і тобі, ясенбоже, місяцю Володимире…
Ліс розсікся в цю мить набоки, простелив спохилля, як мальоване.
– Красний Брід! – пізнав місце молодий Свен Гіллє, дружинник із Скандії далекої. – Тогідь сполював я тут тура напричуд. Роги – гілляками, у двадцять вирізів, а кожний виріз, гей дубове весло. Уставився онде на мене, як гологора… Лоб в упір, на розчохах хабуз гойдається, а над чолом у гребінчастій короні червона стрічка палахкоче…
– Глухі десь нетри викинули на берег таку звірову, – міркував сивочубий Милорад із Завишні. – Тільки, – тут скубнув рідкого вуса, – ув’язка оця багрова відки на рогах узялася?