– Дворище! – сповістив нагло тисяцький Зорян, що поїхав навиперед усім. Зачулися голоси, хтось там питав:
– Миром днювали, Сивашу? Ще пастушите?
Замаяв частокіл, здорові буки за рядом. Житло – старовина, під плитяною ще укривою, стіни з ціляків. На крівлі голова лося, ніби у казковому стрибі з хатою на в’язах, з місяцем поміж роги.
– Вогонь попри вас, витязі! – лунко загукав хтось із дворища. – Бувайте! Корж саме з попелу, ще душі пару їдять!
Старі жовті очі жевріли приязно у скупищах зморщок та блимало у тьмі зеленчасте волосся, подібне до освітлених ялиць і таємничих зел довкола пнів’я.
Це дідуган у згрібній сорочці й чорному чересі спирався на воротях, широких, як іконостас. Ворота були укріплені дерев’яними цвяхами в запорах давньовічних – із вирізами саме тільки, щоб крізь них, коли сперти лікоть на правім коліні, цільнути з туга-лука в серце ворогові.
Стоян наскоком до дідугана:
– Хто? Чий?
Цей гордо, не зараз:
– З царини цієї… Кметь… Свій!
– Нас двох у Бога! – з повного відмірив йому шану Мстиславич і зручно зняв шолом – блиснуло різьблене чоло.
– Квітко, обсипана росою! – торочив Свен, клав ласі очі на ясну косу, що маяла серед наміток жіноцтва. Воно готовило гостину, розставляло повні дзбани й миси верх столів на обійсті. Мигтіли добрі сукняні безрукавники, біленькі опліччя, ноги в яскравих капчурах, дзвеніли тонко й радісно скляні сніпчики у вухах. Всі молодиці в живих рум’янцях, мабуть, від ваги наголовного вбрання. Це була туга підборідь із мережкою, над чолом півкруг з твердого більця, а тоді завій із забором усякими волічками.
– Кинь оці печери, Уле, лісовичко з Явірполонини! – молив Свен розспіваним голосом. – Золотокоса Сіфо, розкоше очей! Чи не ти оце їздиш на зеленій мітлі й водиш турів із червоними уплітками на рогах? Одно слово – а сьогодні ти в моїх теремах, у серпанках із перлами, в ходачатках із парчі!
Свен уявляв собі в цю пору понад усякий сумнів, що в нього різьблені стелі, алебастрові фризи, скрині, сперті на яспісових гранах, турові роги зі срібною подобою звірів, що розривають один одного… Він радісно застромив руки за пояс із бронзи, переплетений ремінням: знав, що візьме дівку й так, хочби навіть погостював зле!
А Уля ходила танком у задирчастих осміхах, коротка коса на розсип, – вона повернула до Свена хлоп’ячі ще плечі з міцно затисненими руками, згорненими в скоку до грудей. Насталені як до бою, тверді, мов ранні овочі, груди ці вмліватимуть терпко й солодко, коли бігти отак…
Вона звузила очі, як це чинять жінки високого роду, й із глумом дикої тонкості відповіла Свенові Гіллє:
– Мені – тереми? Мені? А бачив ти, як б’ються в гнізді канюкові молоді? Або як удень причаєне див-дерево вечір вушка догори підносить?
Стригла темними пальцями поза свої малі вуха, люто привабна, зовсім перелесниця, лісова краля:
– Га-га! – сміялася зневажливо блиском в’юнких брів. – Хіба віддала б я за твої казки біг оленя, князя яруг, як скаче по грунях, бегетить по ріжах під жерепом, жене передо мною в ігрі зі шпиці на шпицю?
Хтось немов дунув нагло – так Свен погас від оцих слів: він нагадав загу про вбитого в бою Гельгі Гєвардсона та його живу, чарівну жінку, що їздить поруч марева на дикові з золотою щеттю. Вони стрибають по фіордах, по страхітних розколинах у нічному тумані, там, де царює Один на восьминогому дерев’яному коні, якого копіт пригадує одноманітний оборот коліс.
– Апсараза! – стрепенувся Свен від спомину побоєвищ.
Як після упадку з висоти, Свен почув тепер, що він подоланий перемогою понад сили, – проте вперто кинув кучері д’горі.
– Соцького Святошу ти знала? – проніс із їдким здогадом. – Чи знала ти Святошу з Лисіх Ям, Уле?
Змовчала, немов не впало ніяке слово.
– Ото мені босонога гординя, – закликав серед туги. – Ото згрібна побіда в попружці з конопель!
Улині плечі сміливо й чисто маяли уже вдалині, з коси жовтим огником облітала нетоя.
Різкі обличчя, дорогі таламани, столи повні їжі, незнаної у долинах. Блиск ватри, тіні глибокосині і яскраво- червоні. Столітній чабан-скоморох брав лаву в зуби, міцні, мов кремені, й, потемнілий від зусилля, обносив її довкола, – як умів, величав гостей. А Сиваш із дотепним осміхом оповідав князеві про борсука, що ніччю бува на колибу вилізе й тонкою струєю крізь щілки гасить огонь, розкладений долі… Та лісовий кіт за всі звірі поганий звір – дійки коровам відкушує, а вівцям губи… З дерева ловця затне, жінкам до грудей скаче…