Мстиславич чув любе тепло понад брови, – відпочивав. Над його вухом щебетала стернадка, затишно гойдалися тіні… Добре було князеві між тими, що голіруч крутять в’язи борсукам, кидають за ведмедем дерев’яними булавами й туго стискають ремені, набивані цвяхами для забезпеки в роботі.
Край стола гуділо в цей раз, гей огонь на вітрі. Там сіли бояри, самі юнаки, й реготалися від доситу, від бойкої крові.
– От чудасія! – бив долонею в коліно Милош насмішник. – Змія цей бачив, – кажіть! У лице, чи, може, ззаду?
Заплескали в руки від грубої втіхи, бо дранкавий верховинець, молодячок із прозористими, гей поточиння, очима, відповів безпечно:
– Іззаду я його бачив, не в лице.
Буря веселощів прогомоніла не зараз, а він пустив очі світами, чудовий голос порівно:
– Була мряч, та загодя пересунулася… Я пас вівці на улозі, гляджу – змій, ввесь зелений, з буковини летить. Огонь із нього сиплеться – ніби толока горить… Покотився я мурогом долі, а він горою крилом б’є, у Чорногору, у плесо… Думав я, що небо отворене, просив царства у цей раз…
– Го-го! – зареготалися в один голос. – Два царі, горе нам!
Не зараз стихло, а Милош, нелюд, – далі:
– Як же просив ти, сирото?
Відповів запросто:
– Господи! Дай мені царство й більш нічого!
Засмівалися до сліз, аж князь глянув криво, став страшний. Перегуділо сяк-так, стихло.
– Гей, ведміжнику, до нас! – кликали з другого кінця столу. – Ми на ведмеді ходимо інакше, як ти!
Коренастий парубок із мідяним ковтком у вусі стояв широко у палахкоті ватри, у тремкому посвіті чатиння. На ньому був молодецький пояс, кроєний аж під плечі, весь у спряжках, калитках, замках… Як полубічок, міцно обручами набитий, так стояв ведміжник перед величним здвигом отим, сміявся з цікавих очей, що з усіх боків оглядали панцир довкола його черева й грудей. Він дивився на гостей вибачливо й самопевно, як той, що має виконати в житті велику працю.
– Сідланий кінь, опружений, – говорив півгрою, – корець хліба несе… Оцей ремінь нехай і трісне – мені нічого! Колом ударити – не пошкодить!
Князем прошибла бистра думка чересами отакими опружити в похід простолюддя, шкурою буйволів зброї полки замість заліза, яке насідає ржа. Він згубився хвилину в пильній застанові.
А ведміжник, рад нагороді, оповідав залюбки про свої з ведмедем ходи по горах. Як у дуплах складає він собі кості, як за десятки гонів занюхає печену в лісі рибу…
Як кидає плиттям у ріку за пстругами й відбирає рибакам повні торби, дарує смертю…
Як плеще в долоні перед вівцями, а вони біжать до нього наперегони, думають, дурні, що сіль дає…
І як ганяє коня полониною, щонайміцнішого, доки не вмучить, а коли вже добре попоходить, ймає, лапами вимне, на собі задушить.
Той самий, що вчора воював на Гощі, сьогодні толочить Перколабу, завтра ж, певно, на Грайполі овець душитиме… Ніде більше, як одну днину! Ніде довше, як одну нічку!
Князь підніс руку, встав високо:
– А досвіта – в ліс! Сіктимемо заруби по горах! Підемо у провальні долини! Протопчемо нові стежки!
Одобрили слово кметі й бояри. Ніхто ж перед тим не важився на цю велику працю!
– Тільки ногу переставиш, чуже!
– Ми можемо їх забрати, а вони нас!
– Щораз пасуть худобу по цьому боці!
– Сотню топірників постав мені на світанку, – так князь Сивашеві. – Будь тивуном, суди!
Тоді до себе:
– Угольний камінь покладу під просіки на Ужок! Завади вишкірю, з мечами при боці військо рубачів!
– Відки він візьме стільки рук? – проніс Свен у приливі милосердя.
Князь мовчав. І дід ні слова. Він добув з угла хоромів трембіту вдвоє свого росту й вийшов із нею на майдан, під безліч зір. Тривежа гора проти нього, як казкова небесна соха, встрявала в скиби хмар, немов ждала на руки, що нею переорють далеч на той бік гір.
А за хвилину вдарив об ліси зов із дужих грудей. Короткі, закінчені, кожний про себе поклики, вістили щось над міру нове, дивне, повне ваги. Доручували поспіх, вистукували знак великої збірної ходи, ритм розмірений, скок окрилений, на пучках пальців.
Трембітали всім, всім, що час віча – досвітній, місце: потік у Кривуті, царинного діда чертог.
– А топори? – зауважив князь.
– Хіба годен пірнути у ліс без бардини? – здивувався музика.
Ще говорив, як навколо нічного неба знялися накликування далеких гірських трембіт, старіших від усіх дзвонів, які є де на світі.
– Оце подає голос сотня топірників, – засміявся Сиваш.