Ех, і вдатна ж оце дитина, Ейкунда!
Думав про матір і про дівча далеке, та перед його уявою, уявою войовника, сам пригад зброї простелив приваби походів, і, здавалося, юнак став неприявний. У безвісті кудись дивилось лице, до непізнання інше, – ні, зовсім чуже…
Аж голос рога від сторони піль отямив його доразу. Він забув із місця, про що міркував саме, вдарив об поли руками, скочив на степеницю муру і, спертий на пальцях, занісся тонким окликом:
– О-ге! Гельг!
Ось і вони: Гельг, учитель рукопашного бою, і Чтибор, насмішник, з яким хлопцеві завжди не по дорозі, та – улюбленець він батька, що вдієш! Мало не тиждень, як повіялися на тетереви, за цей час могли махнути в Канів, стривожити половців, і назад! Он, виринули проміж берези край гаю, за ними сурмить у ріг чура, простоволосий, з червоним норвезьким соколом. І княжич, дарма що далина, гомонів як недоліток, рад із нагоди гукати:
– Бувай, бувай!
А їздці просто нього, на віддаль мету стрілою. Видно пообчимхувані згортки жупанів і сагайдаки з киненим, як попало, останком стріл. Побували гідно на вечірніх підслухах у ловищі, проміж яр, перерослий омелиною та малинами!
Хлопець аж приблід: попри черево Гельгового коня гойдався жмут глухарів, як рубін і гранати. Яскраві оксамитні півкола над птичими очима, здавалося, були виведені з огню й ніби кричали в сонце про свою несамовиту вроду. На верхніх крилах грали сапфіри, знову ж смарагд спідніх пер розтоплявся у червінь від раннього мерехтіння. Тоді немов жива кров текла повз Гельгів меч і взуття.
О, як милував хлопець очима ловецьку добич, жалібну красу! О, як нудьгував із зависті, аж вітер крутив ним у душі! Білі цятки на чорному тлі віял пригадали йому недавнє голосіння, жіночі похоронні уставки. Коли ж їздці наблизилися на віддаль голосу й зупинились, він загукав навперейми немов байдуже та звисока:
– Миром, Гельгу! Спиш? Як муріг для щуки, так ліс для вікінга. Але жди! Небаром захоплю Дністер, збудую ліс кораблів, ліпших від Канутових, а тоді ти, Гельг, вестимеш їх для мене Чорним морем!
Той підніс велике, гранчасте, як щит, обличчя, очі ясні й мудрі, глипнув на хлопця прижмурком і позіхнув, щоб не засміятися вголос.
– І чудак же наш сокіл, дивіть! – скрикнув навмання.
А птах справді поводився дивно: він наставився немов до удару, кожна пишка відстала в ярім забутті, кожна пір’їнка дрижала гей клоччя на веретені. Якою силою нежданою пружилися оці бойові груди! М’язи були напричуд, кігті мов із халцедону. Крила закарлючилися ніби топори, смугасті летівки розсунули прути з заліза. Язик черкотів щось із шипотом, чичитав, черкотів…
А княжичеві сап’янці прикипіли на хвилину до землі й підірвалися зараз же від враження. Щось шугнуло проміж дерева пологим цятковинням, заруділо долі – і щезло як дим.
Княжич здвигнув плечима, подумав – і заспокоївся.
У цю ж мить сокіл, готовий до лету, стрибнув із дзвоном срібних оков, почеплених довкола пірнатої ноги. Він розносив у шкамаття рукавицю чури, свого носія, очманілий, кривавоокий… їздці пустили його з прокльоном, самі ж почвалали навколо, в городище. Мали досита ловів!
З завивним фуркотом крил птах ударив у сад і злетів на плече хлопця, як це чинив не раз. А княжич підняв зачаровано руки й гладив хижака по срібних прикрасах край насуненої на його очі запони… Чув іще під долонею, як він дується проміж лють, ніби божок ловецьких насолод, а тоді…
Тоді під громовий блиск зрозуміння він зірвав накриття з пташиної голови, доглянув іще жахливу гнучкість чогось молодого, цяткатого, пишного й проковтнув думку: пард! Десь там крикнула каня, що п’є воду тільки з неба, день закурився, збуранів… З отрутним позіханням, мов із нудьги без меж, щось звалилося підросткові на груди, аж повернув рам’я лицем до зорі, під ранній вітер із поля.
Він зачув іще, мов дуже здалека, шум соколиних крил над шапкою-шоломом, і світ став крутитися нагло по лінії дикого двобою.
Це пард перевалювався з боку на бік у княжичевих обіймах.
Отож почерклися, як у грізному сні, отож зчіпили м’язи гей у різьбі з граніту!
Таке сниться хіба фризам і метопам, де борються з ловцем кам’яні створи, голова в короні, жилавий хвіст закінчений трикутним листочком. І мріють про таке старі церковні одвірки, хлопські прадавні ярма, писанки, по горах барвінкових…
А юнак знав, чого і як хотів, нехай що неозброєний його п’ястук, засунений у рукав, потрапляв замість у горло, в ікла, простерті назустріч гей білі ножі. Він вріс у землю залізними п’ятами, добував наяву незнані сили. Піт злітав великими каплями поздовж побілілого обличчя й уст із русим налетом, тоді як у квітті співуче, трохи дрімливо сверготів кос, – голос втинаний, чистий…