І вказав щогли не з повсті, як інші, але з дорогоцінної паволоки.
– Круг замикається, – відповів князь не зараз. – Давні яви, поранкові, перехрещують мою вечірню дорогу.
Він дивився тепер на розпочату Богослужбу.
Митрополит Сава став саме до врочистого молебня на пристані. Перший диякон зодягнений у стихар, увесь білий посеред далини, подавав йому пояс, наруквиці, срібні ризи й митру в дорогих каменях. Другий диякон, темний, як коптійський херувим, у льняному ефоді, перекладав повагом зелену заставку поміж пергаменові карти святої книги, в емалях і коралевих розсохах. А чтець канонів, із дівочими, м’якими устами, станув над похилими плічми владики з рипидою, крилатою головкою янгола, двигненого на лісці з червоного дерева.
Їх окружили хлоп’ята в далматиках із сапфіровим, мов косатень, обшиттям, тьохкатий хор дитячий, дисканти, вишколені по-пташиному, голівки, стрижені високо, з русими й чорними вихрами волосся.
А владика сіяв на підвищенні, як стовп огню в сріблі риз і пахливій тугості святих полотен, дрижав від величної мелодії й димів фіміаму:
– Водні пруди підняли, Господи, – пруди водні підняли свій гомін, водні пруди загучали бурханням…
Хлоп’ячий хор розлягся чистим строєм, а тоді самітний чудовий голос, аж темний від краси, жалібний по береги, затьохкав на висотах стихир світильний, хвалу дня…
Князь стягнув сивогривого, як чарівне гаддя, й у пориві, що його ховав глибоко за суворою задумою обличчя, вказав Гельгові голубі кораблі, новороджені, їх красу нечервиву:
– Бережи їх! – сказав твердим шепотом. – Це мої пальці на стінах Візантії! Мої руки понад степовим морем!
Спускали судна з якорів; серед лопоту вітрил вони колисалися злегка, низом обганяла їх полохливими бризками морщинка Дністрова. Гребці з підкоченими рукавами тривали на своїх стійках.
Одноокий велет на першому судні – півнагий силач із трикутним тавром між очима й жовтою плоскінню волосся над понурими брівми невільника – підніс свій короткий гранчастий молот і ждав, щоб його пустити з усіх сил на дубовий пень, теж під залізом. Одноманітними ударами, рівними, як биття серця, він мав дунути ритм у роботу весел.
То князь дав знак із коня: з грюкотом ланцюгів піднесено останній якор, дванадцятий. Велет підвів правицю, металічний зов молота пронісся над водами. Згідним, пісенним рухом знялися й опустилися весла.
– О-о-ге! – крицеві надми з міццю рванули ліс вітрил і понесли, як гори.
У повстяниці через плече над панциреміз мідяних виток, Гельг стояв край керми на чоловому судні, яснозорими очима дивився на схід, давно мріяний, у насолоді нюхав вітер розцвілих берегів.
ВЕЛИКА ГЛУША
Густолита буковина осталася глибоко внизу із своїм криком шулік, танком білок і свистом сойки. У вечірній заграві царювала чорна сосна, з чатинням сухим і дзвінким, як скло. Повітря стало солодке та пахливе, ніби сир із полонинського молока.
Байбуз, що їхав попереду всіх, загомонів із далека:
– Дід!
Перед їздцями блиснуло вквітчане лоно долини, а в ньому, мов зіниця в очі, озерце. На відшибі ж жовтявіла квіттям самітня липа. Над нею дзижчали ще смугасті дикі бджоли.
У пень липи вперся кам’яний Волос, ніби старець серед далеких доріг. Припочивав.
Мудрий і байдужий лик божества та обколупані плечі, криниці зябликів позаплітав удесятеро п’ялун й обвили павучі нитки з лісовим пометинням. Липа кутала все це в довгі кетяги – запашні, літні тіні. Так голубить усяку недолю ніжність, сум і милосердя.
– Ой-га! – мов один, скричали їздці і вдарили об поли руками. – Ой-га, клята, на сутич, на незахідні місця!
Бурштиновий промінь затріпотів верх каменюки і щез. Це рванулася до втеки вивірка, руда, аж чорна, – з простертої долоні лісового бога вона вилузувала горіхи, що їх поклав там колись побожний козій, волоцюга.
– Весела живина, та на перехід недобра… – позіхнув Байбуз. Стали.
Зблизька Дід видався такий неохайний та опущений до віку, що князь рухом влучним, як слово, здер павутиння з пліч святої старини і скинув його з рогатини геть.
Тоді ж простер над головою коня руку, обмотану повіддям, і замкнув себе в душі.
Молився відвічному пістунові марги? Чинив хвалу вквітчаному лону долини?
– Ще трохи, й добилися до Великої Глуші. Місяць ішов назирцем, тіні вгорнули світ. Дедько допав перший лісової улоги, опер меч об пень, проколений громом, і скрикнув до слуг, до путнього рою:
– Джерги – сюди!
Скочили розстеляти бурнасті веретища ради ночі, прив’язувати коней, розузлювати ворохи з харчами, коли там, де купою стояли ловецькі пси, вчепилися собі в в’язи два лягаві з червоними латами, з лапами міцними, як у ведмедів…