Зчинився клекіт, посипалося у посмерках зелене пір’я корчів, моріг, поритий кігтями, вкрила курява. Кукша, псар, не зараз вицвяхав з-поміж сутолоки причепистого Мончукового пса, з сивим пругом на хребті, як гаддя, верховода гризні.
Зелень, фіалкова від вечірньої спраги, обізвалася пахощами – диким маком, маруною, першим солодким сном. Мабуть, мріяла з усіх сил про крупчасту росу, ще й дощик громовенький… У затишкахпоковтував крилатий бортник, наковтач, – поковтав і став. Це місяць чарівник запалив трепетливі посвіти над його головою й ринув долі чорної стіни дерев, гей вода, що б’є почерез греблю білими й золотими сіявами.
То наковтач знать молився місяцеві мовчанням.
Бистрий Юрша Байбуз устромив тепер рогатину в могилку попелу на згарі.
– Ото добро в дорозі Сварожий дар, веселий! Якісь навипередці оставили грань!
Наметав між іскри смоляного пруття, побігла по травах гірка сива мряка. Рад із себе та відпочинку, Юрша збив ковпак на молодого чуба і потягнувся ліниво в тім рутьманім своїм таламані з чорними кісками продовж пліч, гладкий, зеленобокий.
Це був Юршин службовий день, і він збликав очима на Мстиславича, чи не кличе його, але той не виронив слова. Перед битвою або ловами їв обмаль та мовчав.
І тепер сів на якийсь там камінь-зашибанець, під чорну вільху, що в осені остання рудіє, спершу погострив свій меч на залізній бабці, от як косу, а тоді вже спробував тятиву лука закарлюченим нігтем правиці.
Лук був старосвітський, чорний, з обидвох кінців прикрашений головою сернюка, ритою, як у глині, сильно грубими нарізами. З насолодою звіролова князь прихилив вухо до торкненої тятиви, вона ж подала йому дивну відповідь… Це було ніби слово в незнаній мові, їдке, як блекіт, скрипливе, гей ржа…
Дехто озирнувся, а Держко з Колоденця покмітив поволеньки та здалеку:
– Твердий ловець, без жарту твердий! Що вдень не поспіє, увечері надточить. Робітник здалий.
Держко носився пишно й наводив на себе красу, як жінка. Завжди в черевичках, а хоч і в чобітках, руки в перстенях, пояс у золоті, свита вишневого цвіту з лисячим байором, а сам був червоний, ціпкий.
– Добре, що не ворчить на безголов’я, – уповів з горного сідалища під стропом малини Держків побратим, Димша із Викторова.
Він зрізував наддертий ремінь із яловичного взуття та повагом складав ніж у рогові черенки, з письмом.
– Скаже слово, як мороз укреше, – поправив Кмита.
– Видумуєте! Ходить легенько, плює чемненько…
– Еге ж, а заговорить – не треба й золи трепетової.
– Мабуть, сам меду не лиже.
Завели зборище, добули їжу, гомонять.
Уліб із Розсохача ліг долі черевом, кинув на озерце світла кості до гри, кертичим поглядом підморгував до Сенька з Дідушич, що тут же завалився спочивати.
А там, круг Олелька з Библа, що місяць тому вернувся із окраїн світу, зчинилася облога: ніби птах із казки, який торочить усе, що діється на світі в кожну годину дня й ночі, він гомінко та різноцвітно розповідав новини з тисячі доріг.
Обсіли Олелька, як мухи молоко, – обгорілий незнаним сонцем, з вигляду напівчужинець, він розберложився копицею в тім своїм незгірше протертім каптані із жовтим, гей крокіс, підбоєм, загортав чорний чупер поза вухо.
– Тогідь на сам Корочюн, сів я миром у Царгороді. Що ж? Налетіли спомини, галицька кутя, мила в Розгірчі, в’яну! Осідлав я арабського бахмата, від Дальбекира, що за свою віру вгрібається не гірше покійничка Салядина, лечу в ліси з очей самому собі.
Оп’янів від герцю чисто, аж глянь: із лісової пригори джерело біжить… Обмарило мене! Сім струй, води ж не видно, тільки немов найтоншу пряжу безголосий вітер колише. Зовсім ніби привид у білих серпанках опер плече об кам’яне узголов’я й зорить однією блискучою стужею з-під неживих вій…
Як не жбурну собою навтеки! Опинився я біля Гагії Софії, у гладкої дворової вертлюхи Поліксени. А її тереми ходять ходором: протозебастів син украв, кажуть, свою мачуху, а з нею великі скарби, між ними сльозу Христову й утік поза Тавр в Малу Азію. Злодій біг гостро, не помогли вогневі сигнали, подавані з царгородських веж горі святого Авксентія.
– Хіба ж він справді вкрав, той молодяк? – простодушно заступився за втікачем Держко, жонолюб. – Пошанував тільки, нехай дар божий не марнується.
Засміялись грімко з тієї циганської оборони, й Олелько посолодив губи з непитої Димшиної судинки і правив далі: