– Або те все правда, що на весіллі співають? – пустив трійло Дідух.
Цей із Библа спалахнув жалістю:
– Горе мені, непосидющому! Стільки всякої всячини плигало перед очі, аж справді гублю лік, куди що прикласти. Замерехтить іноді темний садок, на небі біле пір’ячко, стежки поміж шевлію, негоден здумати, котре дівча, коли веселило мене там чорними бровами? Зувиджу, мов у сні, муравою оброслі мури старинні, на них легіт коли ше пирій, високо ж, у шкловому повітрі, пінія, зелена, гей рута, застигла на блідім вечоровім небі… Ватопед? Хиляндар? Коли ж промигне в думках якесь обличчя бажане й вороже, ніби зв’язане зо мною досмертною тайною, не годен розкусити, чи справді по дорозі до Алеппо взяв я в полон мавританське княжа, чи це тільки мені так здається?
Уліб з Розсохача зігнав мушку з шиї у згрібках і поморщився жорстоко з непривички говорити складні речі:
– Відомо: краса, як те дрібне намистечко, розсипане по всьому світу. Та мені, не у гнів, братику, більше цікаво, де вона, як самий маргарит-перла світить велико?
То Олелько відповів із сяйливим движком соболиних брів:
– В оні дні бував я на горі єлеонській, до схід сонця Єрусалима, де кедрський потік скаче блискавкою поміж гробниці левитів. Глянеш униз, мерехтять у рожевих рантухах мигдалеві дерева, винниці заплетені солодкими, ніби топаз, грознами й мирти притрушені сивим сріблом, як венедицьке мереживо. Царинками вівці білою отарою течуть, а заганяє їх брунатна босоніжка з Ель-Фатіг, із вишневими пупляшками грудей, зовсім сонна від сонця…
– Он там вона, маргарит-перла, краса, що світить велико!
Розкинений під деревом, князь послухав цих слів ураз із шумом листя попри свої хижі і чуйні думки.
Але його передусім цікавило те, чи купець Фрейданк із Ерфурта добився вже цілі? Чи заніс в Ерфурт ігуменові бенедиктинів, своякові цісаря, Романів дар тридцяти золотих талантів для цього ж монастиря? Й чи довго ждати, поки ігумен передасть куди слід його, Романове, побажання в справі свобідного переходу руських купців до Франції? І вільних від мита княжих збіжевих транспортів Німеччиною, на північ?
Він пестив шовковисте вухо пса та з пристрасною втіхою думав, як цей у пущі голосом вказує слід і як дивно кричить на весь бір, коли вчепиться дикові в хребет.
Уліб із Розсохача терпко переїхав чуба веснянкуватим ручищем:
– Будь я хоч трохи худіший, махнув би як стій в цю святу україну! Щось я, побрати, став уже ломитись.
– Гріховна це матерія ломить тебе, друзяко! – хитав підголеною головою Димша, знахар і грамотій. – Статкуй!
– Часом здоров’я душу вигонить! – відгризся черевань, проте справив на Димшу сильно стурбоване око.
– Говорять, недуга – це внутрішня звірюка, що кидається на чоловіка, – забалакав косоокий (по мамі половчанці) Кмита, миротворець. – Цього вчить за Галеном салерненська школа й араби засвідчують письмами.
Князеве позіхання в три розголоси тевкнуло Кмитою вниз, як готуром із сосни. Стихло.
– Дива, бають, на світі, є всячні, – знову сіпнув вудкою внадливий Байбуз. – Якісь стовпи, що співають, гей жінки, василіски в вінках із адаманту…
– Тому диву, яке мене оноді перейшло, в світі рівні нема, – мрячно уповів Олелько і в забутті, під чаром спомину, кинув в огонь приспану квітку кривавника.
Кругом нього забігали очі іскристі, аж вовчі. Змилосердився (ковтнув сикеру), правив:
– От їду я недавно до Стривігора списати купчу на Козій луг, аж скиць! – сіра й чорна хмара наді мною. Слухаю: вже й дощ удорожився… Ще мить – злива, аж гуде! Тут же над яром хижина, на дереві червоне яблуко про гостя вихитується. Скочив я, коня під оборіг, сам у хороми. А з кліті старечий бабин голос:
«У глинку хоче дитя? Невидальщина! Вибий, дочко, сук у стелі, нехай відлітає! Прийде на нас пора, мемо й ми вмирати!»
Їй навперейми молодий голос у бризках сліз: «Не перечте лютим словом, оставте таку мову, – ой матінко, срібна гілко!»
Вітер злопотів у яблуні, а бабин глум вище вітру: «Годі, кажу, мудрувати Марені навкірки!» Торкнув я скрипливі ворітця, поклав око на хаті… При колисці сиділа колихалочка, вела над нею ільчатими рукавами від себе, до себе. (Сиві очі, голуба плахотка, низане чільце). Твердо забувся я, дивлюсь, аж у колисці дитя… на вмиранні. Тепер я зрозумів усе: молода мама звала отак серце дитини за цим заманливим і рівним рухом своїх пальців. Благала його не засипляти, іти… Вела його перед собою, як на рушнику з забором, держала час і життя на чорнім промінні вій.
Я поступився, сперся об одвірок, крізь розколибину мені видно, як там дрібна жіноцька рука вперто дужається зо смертю…