Злива замовкла з півночі, та німий, жахливий зов ні на хвилину не змовк. Останнє, що бачив я з порога, був круглий рух упертої долоні, що маяла над колискою від себе й до себе.
З цим я поїхав до Стривігора, купчу зорудував, вертаюся.
Під’їхав край хижі над яром – у синій плахотці колихалка, гей з барвінку звита, сиву вовничку чухрає.
Поклонився я їй, як іконі, кинув словечко розради: «Менша дитинка, менша й могилка, Росице!» А вона залилася сміхом, мов піснею: «Схочу, буде моє дитя довговічне, як ялиця!»
А тоді по траві, по росах: «Горошок, гей, Горошок!»
З-поза бур’яну виринуло маленьке голе хлоп’ятко, підняло кота за шубку, щось сильно втішне лепече…
Замовк Бибельський, через хвилину ж засвідчив кріпко:
– Перемогла!
Стало так тихо, що кожний чув своє гомінке серце.
І тут ніби грім ударив у лісову улогу, поміж смереки: це Шестикрилець рвучко повернувся на своїх шкурах, струснув котюгу з колін і закликав понад усі голови:
– Гей, грошолови й бабії! Дайте мені мужа такого, як вона, щоб я, коли їду в бої на схід чи захід, оставляв у своїх землях самого себе!
Зам’ялися: один Войслав, накутаний вином, байдуже скричав до пригонних людей:
– Гей, бороди! Сипте в ватру дров!
Скочив Продан Войславів, майнув гребінною дранкою в жовтім сяйві, звалив жмут ріща між грань, що вже розсипалася в маленькі зорі.
Тепер причикнув край піджоги й викорпав звідкись жмут кінського волосся для перевісів. Плів його в кільця, думав, як це він кластиме вперед кожного очка по ягоді калини орябкам на принаду, пускав вухо між своїх:
– Ніхто так не любить волами робити, як мій середущий, Чурило. Ідемо з сохою, то він конче на свій стрій позапрягає: це так, те знову так… Віл до нього низько голову клонить, бо погонич маленький.
Стягали з ніг плетінки, обзирали намуляні ноги в завійках.
– Привів мені син невістку, невдаху… Дуже мені не вподобалася. Такий язик, як праник. Всеньку днину в хижі, гей у горшку: ле-ле-ле… Ще й відьма, справедливо! Зимою, аби метіль, уже обвила ряденцем голову, циб пришпилила, як квітку, вертить куделицю…
– Сон клонить очі, пора на спочинок.
– Гов, Продане, кинь сильця промишляти. Птаха клене, як брати її діти.
– Ми хочби й не кляли, саме найліпше помирає.
Зорі стали великі та чіткі. Трава зашуміла широко.
За плечима сіткаря запищало дерево.
– Щось скрипить блудник, чи не вітрове звіються?
– Старий Чугайстер ловить мавок попід папороті. На шквирю непогоже.
Як стирти серед поля, повиростали леговища на улозі. Віття шелеще, ватра леліє.
Опівночі Продан пустив сіті з рук, звів брови в одну.
Кудись із берда вискочив вітер і заплакав свистом-переливом, ніби сопілка пастуха, що для нього світ кінчається мов обрубаний там, де сонце рине ввечері за сільський цвинтар.
Слухав.
– О-о! – високо загомонів ліс, і якесь листя обсипало Проданові руки росами. Причувся сіткареві дівоцький голос, привиділися коси у биндах і квітках, як гілля, до колін. Це його доня, ластівка, її примара шамочеться обіруч із насильником у соболях, грозить і клене йому, розтрясеному хмелем, гей трепета в пожежу: «Бодай тобі ані долі, ані доробочку… Бодайсь зламав із коника свою головочку!»
Нап’ялив зір: це тільки ласиця покотилася вітками. Йде ніччю покритчина тінь, на задусть іде, від могилок під лісом, до села вдолині, з хустини сивий мак сипле, забуття:
Досвітній попал спалахнув десь там пружкою золота. Обізвався спів чечітки почерез теплий сон. Золото підплило шкарлатом, передревнувало ввесь бір, – червін-мачком між тіні заграла роса.
Миттю були в сідлах, мовчазні, як перед битвою.
Велика Глуша загорнула їх у шумливі вогкі обійми. На плечі їздців, на позаплітувані гриви коней падали світлі скапи роси.
Широко простерся бір, хліб.
Пси пішли втішним скоком, декотрі з мордами при землі від прививки ходити за слідом, інші, обдаровані буйною уявою, стежили лет птиць понад викрути та грибовища й облизувалися смачно.
У якійсь хвилині бір шугнув важким тулубом убік, ліг великим півколом аж по головатий горб із росяним сяйвом над чолом і, немов змій, висолопив довгий язик: червону царинку, горіючу будяччям, дев’ятисилом, тоєю.
В ту саму мить щось нагле й дивовижне шубовснуло з густої смереки вниз і в неповоротних підстрибах, як спутаний орел або велетенська жаба, грянуло навтеки.