– Ханські ватаги звели тут із собою, п’яні кумисом, порахунки! – закликав безпечно Остромирич і ждав знаку стати шатрами, отаборитися на постій.
Князь не спускав саме очей із степового яструба, що хотів було опуститися на стерво серед пожарини та нараз із диким харкотом ударив крилами і шугнув у безвісти.
– Вперед! – скрикнув знічев’я Мстиславич. – Стяг – розвини!
Скочили кожний під свої прапори: Галичани піднесли високо молодого архистратига на паволоці, вишитій червоними кетягами калини.
Злопотіла й Волинь писаними хоругвами з тризубом, засурмили сурмачі, полки вдарили в коні, Русь закричала під самі хмари.
А далечінь миттю ожила; гай верболозів стрепенувся, дивоглядні їздці доскочили сідел, мертві коні рвонули з місця – і наче з-під землі виросла та заслонила день волохата половецька орда.
Гей мідь, червоне від вітрів, відбилося на дзеркалі щита тверде Романове обличчя. Він підірвався у сідлі й перший кинув копіє – розпочав бій.
Те, що вчинилося тепер, межувало зо сновидінням. Військо не мало часу станути частинами: тяжко збройні переплуталися із стрільцями, ліс грудей і копій пішов перевертом, став дуба. Закрутилися жужмом розмиготані очі, широко криком роздерті губи, блиск ратищ, шум стріл, чорна кров ран, збур’янілий краєвид…
Але як води сходяться вітками, так заблукані частини незабаром приперли до себе, й стало чоло та два крила, – князь праворуч.
А половецькі полки перевалювалися збоку набік, з краю у край, як видумка пекла. І тільки в однім місці людського скупища бойовий розгар стояв скований і не двигався далі.
Ніби азійський престол, що на ньому сплять байдужно в ликах обрядових шат два однакові широкоусті божества, так на своїх конях-близнюках хан у фелоні з паволоки верх кожуха навиворіт і ханенко з топазовим лицем, – підліток, обвішаний покрасами, неначе картина. Їх коні тупцювали повагом на місці, їздці ж виконували рівні єратичні ватування, немов вивчені й на волос подібні до себе. Там було демонське ядро тайфуну в його космічній силі. Навколо нього, немов проміння кривавого сонця, глотилися половецькі світочі, стіною щитів відгороджені від бою.
Направив коня свого на біг Шестикрилець: миготить з-під панцира чорний злотоглав і ввесь він чорний з голови до п’ят. Доглянули його Русичі на лівому крилі, під хмарами загримів бойовий оклик і пронісся, як ураган. Там били половців мов ціпами на кам’яному тоці, кров літала високо, хлюпотіла по міді й залізі.
Ой, січа ж це велика, годинонька люта!
Як у п’янкій ігрі, пішо й рукопаш гнали на себе з обидвох боків непримиренні вороги, двічі й тричі хапалися за плечі в бляхах, за в’язи під навісами, вовтузилися в змагах скаженим зусиллям, знову відскакували геть аж до нової зажерливої снаги…
Інші одчайдушно вдаряли на себе з коней та зіступалися грудьми знову, в розполохах подавалися назад, – десятикратно верталися, – щит на лівому плечі, копіє й поводи в правій руці…
Усередині бойовиська йшла найпалкіша розправа й половці були горою, хоч все ще падали купами на себе одні й другі, косоокі й княжі люди. Де полководець, де Семюн Одович? Он-он скаче Улас Кмита з раненим Одовичем в обіймах, щит його, як сито, поколений стрілами, з-під дір нагрудника тече спінена кров… Женуть поза межі бою, за ними курява стріл…
А там котить світлим бахматом, мов смолоскип, винесений на вітер, молодий Дорогосин, кричить на своїх… У божеськім пориві неправдоподібних сил, кінь жене, як казкова краса, плює золоту сажу… З-під копит перед ним двічі встає й паде жовтий ватажко Козел Сотанович, хитається розсічена, страхітна голова, закривавлений рот… Копіє машкари зачіпає підборідний ремінь у Стосавового шолома, здирає шолом геть… Юнак хиляється, як в’юн, ловить його, миттю вдягає знову…
Його копіє давно зламалося й він, гей би перцем, воює топором.
Сонце знялося понад засніжений гай, обімліло…
А праве руське крило в лихий час подається, й, захриплий від погуків, Мстиславич передає свій наглий оклик на останні кінці бойової лінії, – княжі полки двигаються, копійники пруть, мечі бряжчать зойкливим дзвоном, кров пливе потоками…
Мстиславичеве тіло ниє жагуче: його розпирають ізсередини нечувані потуги. Часом він стогне й кусає порепані уста – сухов’язі рамена закинув томливо взад, випняв живіт і помагає перемозі, як мати доньці, що родить.