І ось захитався осередок орди, її богохульна сила, та розпучливим обсувом упав під ноги русичам, що ввертілися в нього, вперли його самого в себе, аж затріщало, мов від гірського грому. Лягають, як лан, Тарголевичі, Улашевичі, Токсобичі, Уруси, упав від удатної Мончукової стріли Аклан Колдеч, рудочубий левчук половецької землі…
А тоді – глянь! Його местник вишарпнув із натовпу свою широкороту й плоску, як обсмалений корж, личину варвара, у якій немов зовсім не було очей… Страхіття захарчало дико, націлилося мов бісенник, заклякло каменем на миг…
Це Анталупа, півбог степів; із прищуленим зубатим посміхом він кидає топір у Мончука, та, прошитий наскрізь Олуєвим копієм, паде як сніп. Не сам, не сам! Об нього заплелася руками любка половчанка в борсучому прилобнику, в розхристанім кожусі зі срібними кільцями, Біякоба… З-поза брудної пазухи вона видерла ось розкричане немовля й із погордою кинула його на руські мечі, – обняла Анталупу…
Коні полетіли по них обидвоїх.
Здається, вечоріє?
Княжий меч, піднесений високо, говорить замість слів, бо захриплі груди не можуть уже добути голосу. Ринули з черги запасні чети, пробилися верхом вражих кінських хребтів, змісили в червону сип усе по дорозі, стали окрилювати половецькі плечі.
Хан із ханенком тупцювали заодно на своїм місці, проміж тупі маяння великих голів. Приворожували свої полки не вгавати в борні ні на хвилину? Снилися їм дракони в золоті, шуми райської ріки?
Їх глековаті буро-брунатні обличчя, кажановухі, не проронювали ні тіні враження, як справжнє ядро тайфуну-жаховиська, то азійський престол у тіні щитів тривав.
– У крайній нетерплячці князь скочив із коня, довірив його чурі й воював пішки так довго, аж рясний піт стікав із його чола й жолобив рису до почорнілих губ. Щось там говорив до нього Младен Караман із Загреба, дружинник, але він не чув. Збоку летів на них навалистий, горлатий, оброслий червоною щеттю, Чюгай, Багубарс, витріщився, як сова, розняв косий рот… Грянув іззаду Никита Колодяжець, двоїться, троїться, б’є, коле, січе… Меч пішов на дрізки, то він рванув з-під сідла обосічну сокиру… Багубарсів кінь із проколеним черевом звалився, як гора, накрив свого їздця з головою.
Доскочив теж і собі наглий Уліб із Росохача, заїхав позад князя, пустив ременем залізну кулю в чоло жовтому стяговикові Тотурові з Урусів. А тоді з реготом підсік прапор, здер чілку, у крові волік паволоку з Тотуром посполу.
Над степом клався перший сумерк, переснутий блідим, знеможеним сонцем. Божевільний вереск насилився, немов від пекельної принуки. Ішов бій за головний половецький прапор у руках довгого Елмута з білкатими очима, і здавалося, кривавий герць тільки що розпочався.
Але князь твердо знав, що січа вже на схилку, як день. Тому він дав знак копійникам кінчати бій, а сам скочив знову на коня і слідкував, як звягливо тріщить на своїм порубанім держаку в Єлмутових ручищах подертий у шкамаття ярко крашений прапор.
Тільки тепер Мстиславич подумав мимохіть про добичу собі й дружині, про сайгат – пригісне князям. Коли на весілля печуть вола, сусідам, що тужно ковтають ласу пару, шлеться завжди дещицю з повноти святкового достатку.
Все-таки, похуділий дивно, з запалими від жадоби щелепами, князь до самого останку дивився, мов супій, з-під розпалених повік, як його стяги держаться, – і тоді в один раз уп’ялив очі горою, підзорив для своєї стріли довгождану промежину… Вона світила вузькою смужкою між простацькими щитами там, де глотилися світочі половецьких родів, стіною байдужності відгороджені від бою.
Прожогом витягнув Мстиславич перед себе кривий чорний лук, весело напряг його, приклав стрілу до тятиви – й пустив фуркотом прут червоноперий у ліве око ханенкове, в чорну риску під його чолом, стисненим у святий ремінь з амулетом.
Чорна коса смужка в прогалині між щитами стала доразу червоним розваленим п’ятном, відслонила ліве око ханенкове, де кипіла смертельна рана.
Дорогу другій стрілі! Той, що тулить в обіймах мерця, кажановухий хан на черзі!
Заграв крик під саме небо, не крик – вовче виття степове, зойк, мов сама отрута, невгамовний плач, що в ньому роздирала груди і безтямно рвала волосся стара половецька слава.
Аж тепер легка княжа кіннота пішла наперед – вона знала своє діло, докінчувала бій самими мечами. Полки розпускалися, як сіль у воді, з наступу ставала погоня, що схоплювала бранців, ловила коні, збирала добич, вежі з цінностями, зброю та челядь.
Місце, де стояв азійський престол, стало пусте – за ним видніли примарами сіро розгойдані верболози, стоптана рокита…