Анбал, загорнений з головою у смугасте веретище, як хозар удень свята, раз у раз клав безпомічну руку на плече дівчини, й воно здригалося під нею, хистке, як трепета. Роздертий рукав згрібної сорочки звисав із-під тугого парчевого каптана з дивовижно розшитими на малих грудях бичачими головами, знаком таревських княжат, і, коли вона валялася в отих ханських шатах серед пилу й роси, серце Анбала щеміло жалістю без сліз, як серце собаки.
– О, Азгулуй! – ридала половчанка проти неба, залитого сріблом і тишею зір. З-під сорочки мелькали іноді її темні, як бронза, груди півдитини, й чимось сестриним, спільнотою, чарівною та болючою, повіяло на Федору.
– Це Чіта, таревського коліна княгиня Радогостова із Дзвиняча, бранка, – пояснив з-поза її плечей, як тінь за сонцем, Ізбийгнів Путята. – Брат Чіти, Азгулуй, сьогодні від Радогостового меча смерті пожив. В очереті ззаду на тисяцького наскочив і за горло… Полчні люди надбігли, перемогли… Про неї ж річ пішла…
Усміх як за серпанками, Федорин… Довгий погляд замість мови, погляд на бранку, що доручав Ізбийгнівові пильне діло, таємне, благав і дякував сапфіром очей, червоним сердечком уст…
А Чіта, ніби чужинна птаха, готова пурхнути, станула одноніж, наслухувала сторожко хвилину одну, другу, вся в брунатних і мідяних тінях…
Роса падала на добичне добро, звалене купою передвікнами, у довгих, як вежі, тінях модрини. Вогким світлом виблискували тонковолосі хутра, зброя, ніде не видана, церковні паникадила, ханські ризи в прах розбитих половецьких поколінь. Знамена цих могутніх недавно родів пишалися тепер у місячному сяйві безграмотною хвалою варварського орнаменту, облинялим шовком краски індиго, розтопленим у сріблі, за яким степовики кралися під Царгород або злітали галиччю на каравани Греків серед степів Поросся.
– Вели сховати добич у прибік, тивуне! – дбайливо розпорядив князь. – Роса припаде зброю! А цю он криву ножаку з держаком в елефантині повісиш над моїм ложем про потребу, ге… ге… про хвилину гожу!..
Він дивився просто в лице боярам і сміявся широкими вигуками, як той вихор полонинський над безоднею. Вчинилося зябно вкруг нього…
Але… шум у дверях: намісник, Дарослав. Бояри в дорогих плащах, парчевих ковпаках, а все князеві думці, раді б на розтіч. Попід налавники, по вуглах, приспаних тьмою, пантрує щось несамовите.
Назустріч князеві в земному поклоні подався намісник Галича. Світло мав ізбоку, то з усього обличчя видно було лише чорні глибини очей, відмічені трикутниками. Губи, оживлені наляканим усміхом, теж пірнули в тінь. За це зухвало розблисли вилиці й подане вперед підборіддя.
Намісник дожидав першого слова володаря. Коли ж усе кругом заков’язло ніби в осінню стужу, він зібрався в собі, спер потемнілу руку на мечі і проворно став він виводити підлесливу річ. Радів, що Галич витав ось у величі й славі свого вибранця, дбайливого керманича держави, її щит, силу богодану. Дякував від імені міста й землі за сяйво могутності, що ним витязь укрив ім’я свого народу, за чини, про які йде гордий гомін у всечуйній Пісні.
Крізь дими мири, що кучерявилися над словами боярина, князь уп’ялив у нього свої студені очі з кривим посміхом:
– Рюрикові київському, за те, що колись поставив стінку у Видубицькому монастирі, довго хвалу співали! – кинув зловіще.
Дарослав зам’явся, але зараз же пірнув наново в нероз’яснену нічим глибінь душі володаря. Звів свою мову до власної відданості династії, згадав обходом свої жертви, не будь-які… Поміж його збентежені слова вплітав свій спів цвіркун, веселий поселянин терему.
– Прихилля кажеш, боярине? Ге-ге! Твоє до мене прихилля! – мов списом штовхнув його в груди ярий, аж хриплий визов Мстиславича. – Ти б радий, щоб я, як переяславські князі, сидів на оцьому столі від ранку до обіда, ти б радий…
Не докінчив, ухопив із-під шапки хартію з зеленими печатями, з силою жбурнув нею в лице бояринові і піджмурком, як пард, став розглядати оголомшену зібгану постать проти себе… Жорстокі тіні шмигали по княжому чолі, жорстоко палилися очі… Одним кутом спечених вихрами губ володаря сховзнувся сміх безконечної погорди…
– Скакун, раб твій, місто Ольговичам мені це письмо приніс…
Звернувся до лисого думця із сивими жмутками по плечу:
– Тивуне, три гривни, ціну раба, виплати намісниковій – удові!