Це був удар, від якого серце упало, як неживе. Під зойк люті Рюрик вернувся наново у село, розпитати дорогу. Місяць зайшов за хмари, стало важко.
В останній хаті, де купою спали над гороховинням, було вже зовсім темно. З серцем у горлі втікач переводив віддих, обмикував стіни: не було ні дверей, ні вікон. Бив у бервена п’ястуком, кричав – не виходив ніхто. І другі хати немов під землю запалися, не було видно нічого цієї ночі, обглоданої з зір…
То чернець вернувся навмання й перейшов потік убрід.
– Пізно вранці на далеких гуляйполях князь довідався від мандрівного крамаря, що міняв за пряжу квітчані кісники і мамутові гребені, що йде він не в той бік, куди треба. За цю новину втікач віддав крамареві митцеву мантію з оксамиту й берет із жмутом дорогого пір’я.
А другої днини після неспокійної ночі в пастушій хатині серед пустих розлогів, де снилось йому, що дорогою вбив купця та заволодів його конем, кожухом і грішми, Рюрик зірвався з мерви від думки, що зготовила йому останній удар, громовий.
Рід? Сім’я?
Куди ж це тікає він, голодний, гонений аж чорний, а гіркота, як блекіт, заливає йому горло?
Хіба там, у Суздалі, ті, що на його диявольській грі виростили свою долю, у страху за власну шкуру, з примарою Романового гніву перед очима, подадуть йому руку на оцій глибині?
Ні, не ліпші вони від його власного сина, від Ростка, рудого вирода, що тепер намісникує у Києві, в ярмі Романової ласки!
Куди ж йому і справді діватися проти днів і ночей, таких, як оця?
Він виглянув прожогом із укриття: хижий трепет, ніби весняні соки деревом, поплив ним ізнагла, заспівав… Двадцять кроків оце, не більше, зупинився їздець на міцному коні – кремезний, ситий, підніс голову, аж білим узглом блиснула горлянка, – дивився пильно понад поля…
В цю мить із хижі лискавкою піднялася Рюрикова рука, з неї ж свиснув, полетів ніж… Він застряг по хребет у вип’яленій шиї їздця, що з ломотом повалився долів, обернув тіло з боку на бік, як від утиску під плечем, розкинув дужі руки горілиць… Рабівник доскочив миттю очманілого коня, оплентав поводи гаками пальців, пригадав, – зістрибнув ще раз по кожух і повну купцеву калиту. Аж тепер, із сміхом, що як вороняче крякання булькотів у його горлі, він війнув у ранню дорогу, мріяну, як найбільше щастя.
– На Суздаль! До Всеволода! Не все ще втрачене! Повінь радості потахла як стій:
– Хіба… що биричі сколихнуть закликами торговища довкола? Хіба… що села самі тровитимуть його, як велить закон? І скидаючи з себе тягар обвинувачення, дику виру, передаватимуть слід душегубця з одних ненависних рук у другі?
О, село дихало вогнем за злочинними п’ятами, дуло, мов на рану, на кожний слід, тінь сліду, перекидало дику виру з порога на поріг, аби далі… Воно, село, передавало собі з краю у край палким шепотом голодним, що чорний довгань, оброслий, в купецькім кожусі, летів повз цвинтар чи кузню, у зимарці серед піль приляг, – ні, уже щез… Якась півбожевільна старуха продала вбивникові за чвертку срібної бляшки мищину теплої юшки з засипом, кинула віхоть сіна перед зацвяхану конину… О, ключить він добре, коли й досі…
А ще вістка: душегубець – це княжий свекор, що втік із київського скиту пакостити, затроювати життя Мстиславичеві!
Тут уже хто живий заходив, як від запарів, ногами й очима спіймати пронозу, вести у Видубичі назад дорогу втрату!
У насупленій від сумерків світлиці одного з придорожніх князьків Рюрик присів на краєчку ослона, худющий, мов скипа, страшний, кожної миті готов до оборони, і слухав, як ширококостий рябий Давид Ольгович переконував його, що про захист, хоч би тільки одну ніч, про поміч яку-небудь йому, княжому розстризі, немає мови… Він же, Давид, на очах усіх… Ні, не квапно йому у проруб, хоч би такий вигідний, як у Видубичах… Бо – тікати? Хіба є смисл в утечі, коли не вийдеш живим поза круг держави? Не краще ждати в тишині нового часу?
У другого, Ігоревича, зараз із порога сказав йому тивун, осміхнений зловтішно, що князь у Видубичах, на прощі, хоч Рюрик бачив виразно, як дебеле обличчя з приплющеною назавжди однією повікою майнуло хоромами і щезло. Це Ігоревич, що від Рюрика зичив грошей і настирливо шукав дружби! Тут збіглець і не прив’язував коня на постій, побоявся засідки…
У третього князька, братнього сина, близький уже розпуки серед сільських стеж, він довго стояв під брамою, але йому не отвирали – вежа-чатівня з очевидним наміром не бачила нічого. Аж тут Рюрик зрозумів із жахом свою відспівану велич…
Всеволод? Коли б до нього чудом добитись, хіба справді захистить він його своєю силою, наново віддасть владу? А що, як йому вже не в думці вигравати використаного до нитки Рюрика проти ясної Романової зорі? В їду насипле непотрібові отрути, серед сну ніж, як оцей за пазухою, теж кривавий, вб’є в зайве серце?