А музика гострених мечів ширшала чимраз, мов гомін кіс перед жнивами. Князь слухав її й дивувався, як зберегла себе серед копит фіалкова дівина перед його наметом, ще й вовче лико: стулені два листки, всередині ягода.
– Підбігли до князя в цю мить із умивальною чашею та згрібним рядном. Він одягав мідяну сорочку, усю в кільцях, верх льняної, приперізував широкий грець кий меч із церковним текстом і свастикою на держаку з чорного нефритового кришталю.
Тоді привели й прегарного княжого коня, носія його безсмертної слави. Золотіших очей, гордішого чола не було досі в конюшнях Галича та Києва. Коханий тільки для бою, з гривою, як полум’яне пруття, він переступав із ноги на ногу в радощах поранньої години. Князь плескав долонею стрімку шию тварини й пестливо обкручував пальці об прядь гриви, зчервоненої сонцем і розсипаної, як ореол.
Він скочив у сідло й чекав, поки у його бойовий сагайдак покладуть подвійні стріли – одні з трощі, заливаної залізом, другі з дерева, ковані до півдовжини.
Виходила стежа – тридцять юнаків. Вони тихо й квапно сідлали коней. Над темними устами в тузі піднятих брів чаїлися останки солодкого сну.
Винозорий, як гірський птах, Ольстин із Бірчі вів.
Стукнули коні в копита – й тоді нагло перед стежею виріс Мстиславич на своєму смоляному верхівці в упряжі з сап’яну і срібла. Рішив їхати чолом стежі – сам. Хотів покласти господарське око на відповідальній роботі!
Вказав рукою табор:
– Вишата, тобі! – рік першому воєводі.
Рванули з місця юнаки: запахла під копитами нетоя.
– Ждіть! – згомонів князь далеко згодом.
Ольстин їхав за князем, дивився на його плече в мідяній мережі й крізь обожания, що було як пісенний порив, думав: «На оцім величнім коні – доля нашої землі».
Стали.
Князь зорив пильно по лінії руки, простертої над брівми.
– О-ге! Семчич, Ольстин, Будич, ще хто! Біжіть на он той горб у хащах, у три мети стрігою, – погляньте звідтіль!
Десятка їх скочила з місця, захлюпотіли синявою мокрі трави. Появилися незабаром на горбі, високі, хижі, палкі. Стежили, як орли, слухали, зоріли – ніде нічого.
Вказав їм іще ліс на крайнебі, чорну хмару: – Протряхніть маленько корчі!
Пішли чвалом, спів вітру над головами. А край лісу стихли – широким півлуком розсипалися… Пірнули спроквола в глибінь – знову зоріли, як орли, – ручай десь плеще, сонце капотить…
Вернулися скоком по князя й решту стежі. Ольстин звістив:
– Спокійно, князю!
Ідуть. Заслонили собою ниви в сірих пошумах і бліде віконце неба.
– Ліс був роздзвонений ковтанням наковтача, перекликами пташні. Розлягся гіркий легіт полину, весь у сріблі. Зозуля кувала допитливо хоріямбами старих голосінь. Блиснула біжничка з потемнілими липовими різьбами проміж кетяги червоної калини. А там – буковий молодняк, хистка, весела, дрібнолиста гуща, сріблом підшита проти неба…
Але – затріпотіли в травах їдкі шепоти: там іскри, тут тіні… Націлилися довгорукі привиди, опукоока зрада, прикипіли до землі, до пнів… То княжий кінь шарпнув лобом у променистих брячках, – як кентавр на фризі, став дуба.
Мов огонь, жбурнений в отверту пазуху, так дзеркіт стріл, – із дерев знесло зеленим димом половину листя. Світ збур’янів, і день схитнувся.
А буковий молодняк пішов бовдуром – грянула з гущі ворожа засідка проти трьох десяток, двічі стоголова навала. Спалахнуло, як на пожарі, синіми вогнями заліз у націлених руках, чорними блисками тятив, червоним пір’ям стріл, сивими смугами вовчих шкур на озброєних плечах… Вихор ошалілих перекликів, незрозуміле горлання роззявлених ротів, брязкіт і крик потрясли лісом, аж листя впало.
Все те накрило миттю Романову стежу, гадючим танком проміж дерева обскочило її, три рази довкола заплело грудьми.
– В пробій! – скричав князь, як колись, на полях слави, підняв меч у правиці, не кутаній нічим.
Збігалися до нього щосил крізь регіт, прокльони, крізь кров – і в цю мить опірені стріли стали пражити блудом розбіганих, до безтями зжаханих коней. Як метіль на небі, так бій… Ратища ганяли почорнілим повітрям, мов каменюки, що падуть із скель, копія проривали панцирі, стягали їздців у намолочений копитами пил… Здавалося, скакали коні і дерева, небо скрилося в крові.
У якусь мить, видерту борні, розлягся поклик далекозвучного Ольстинового рога, що його він підніс до уст, потрісканих смертельним враженням. Упертий заліззям шкурянців у моріг поляни, плічми об дерево, розколене надвоє, – з диким ликом ворожої засідки перед отруєною душею, сурмач обернув назад зрошене потом обличчя, чоло, як вежа, направлене туди, де з лісу мроїв день.