А жменя завзятців маліла на очах.
– Гай, натужімся, сини! (князів поклик востаннє).
Косьба його меча не вгавала ні на хвилину. Оце ж він спрягся знову в неймовірному двобою з якоюсь купою шкур, крику, заліза, що задужала на нього, вилудилася, немов відьмак, жилавник, рула, як кінь, укушений ласицею, – що намне її князь, – уже б із кісток голки стали! – то зверже із себе цілу, настромить вістрям свій меч, гірко та грізно жде… Збирається у собі наново з дрімливим посміхом перекошених губ, як той, що його стріла не ловиться, та смерті не ймитися ніяк.
Га! Щось липке й тепле залило йому нараз обличчя й із силою звільненої стихії солодко-солоно сплило до уст… Гаряче підірвалося, мов кігтями роздерте серце. Кутом ока, укритим імлою, Шестикрилець узрів у цю мить відкритий шлях на Галичину й Волинь.
Удар ратища, ще один, вбив мідь шолома у кості черепа, проте князь не чув уже цього удару. Рука замаяла навправ, навідлів – і впала. А тоді смуга світла, сліпучого, як грань, роздерла вдвоє гидко потемнілий світ й ошалілим круговоротом покотилися в суміш і стрімголов, закосом і горі-дном розкричані міста, церкви в огнях золотих бань, шляхи, твердині, ріки, ліси піднебні й степ, прометений із половчина повік. Усе, що він держав закутою залізом правицею, – усе, що було досі Шестикрильцем.
Фіалкова дівина розцвіла край корчів, що немов прийшла з обозу за ним, трепетала під плямами крові, – під червоним, незнаним страхіттям…
– Один тільки голос Ольстинового рога дужався ще з життям у молодій привабі, у тузі за щастям, що його вже не зазнати. Поколений, постріляний, останній із стежі, Ольстин жбурляв кров’ю у ріг, захлиснувся нею, кричав у далекі вуха жах многовічної прийдешньої ночі…
Аж підкинений чиєюсь ногою в ременях, що нахлинула із дна крутіжі, турій ріг із струєю крові покотився сріблом продовж стежини – задзвонив глухо і знімів.
Блакить неба прозоро палилася над Ольстиновим трупом довгу німу хвилину, – тоді ж потахла, стала сиза, мов звид. Налітав буревій із вісляних пісків.
Як галич на свіжу оранку, злетіли на побойовище русичі, в оспіху розглядали вбитих, із криком розпуки шукали Мстиславича. Засідку ніби вихровиця звіяла дотла, і коли б не звал ворожих трупів поміж тридцять свого цвіту, здавалось би, що січа в лісовому урочищі снилася тільки ясній червневій днині…
Та чи не там он, притрушений листям, укрив він, володар, пориту землю собою? Безстрашна зозуля розсипає над сумним лицарським обрисом сірі сльози, вигуки болю й питання, як плачка, тужить-кує хоріямбами старих голосінь.
Ой, леле! Край буковинки, простертий горілиць, у геройській глумливій красі широко лежав Шестикрилець…
Кричали до нього кричма – не озивався, брали його в обійми – не чув. З-під мережі панциру текла покволом свіжа, спінена кров.
– Костян із Турі брав голову в руки, ридав:
– Кладіть його громадою на списи гартовані, в’яжіть залізо гонами ліщини! Вгортайте тіло в стяги, щитом із лосячим ременем одіньте його – у руках меч, червона калина на серці! Несіть його понад поля в бойову пісню віковічну!
– Там, звідки двигнено велике тіло, лячна розтока красила землю й котилася, як жива, – лицем на захід.
Табір. Сповенене людське море бурхливо б’є об береги. Жаль давить серця, рве стогони з грудей. Старшинська рада? Хіба хто знав наміри того, що сам один двигав тягар величезної влади, а тепер ліг на похоронних санях, укритий прапорами держави?
– Відступ! – звисока гомонів кам’яним обличчям перший воєвода Вишата.
– Відступ! – вістили своїм частинам тисяцькі, соцькі, четові. Далеко десь гриміло гучно по небу. Буря йшла – кучерявила трави, котилася курним перевертом понад волинський шлях.
Військам велено відплисти лісами на схід, і вони ринули сірим звалом у прямоїзне русло стародреву. За ними рокотіли весняні громи – запалювали з обкапаних живицею ялиць огнисті віхи, ватри жалібні тому, що сам був весняним громом.
Падали накази, вози тягнули важко, шуміли в травах тисячі копит, немов обмотаних вогкою вовною.
Біля нашвидку збитих і покладених на віз смертних саней їхали чужі дружинники у своїх волосяних брунатних опанчах верх зброї, при мечах коротких, як ножі, немов вікінги з книг Едди, їх діди.
Дружинники несли свій стяг із розшитим чорним круком та насупленим напівом, із паузами твердими, як удари, проносили пісню на сон героєві, споминали ріг Гіялля – аз ним хвалу мечів, розсіяну поза смерть і тлінь.
Мелодія з малим засягом звуків росла суворо і скупо, з тону на тон, з інтервалу на інтервал, як слід музичній старовині. Це був ритуальний опровід героя, із загою про Гунді Гундігсбані, переможця демонів.