То Держко роздумував з почуттям великої поваги, що він є у сій хвилі ніби Око в трикутнику з карміну та сепії, що його розписав над дверми своєї келії духовник Варлаам.
Тивун глянув мимохіть на вежу, звідки сипалося жовте світло крізь осьмиграні грубого скла, споювані оловом. На сволоках та одвірку заломлювалася чорна тінь самітника.
Що не давало йому спокою у цю глибоку нічну пору? Сьогодні ж не міг він читати нічого в дорогах небесних світил. Великий Віз пагас…
Хиба, що снить на яві про піскові пустари, приспаний довічною нудьгою мочар у верболозах, чужі, голодні розлоги, де чорніють шатра княжої дружини?
Видить вертепи й гуляйполя, де крадуться крицеві оружники з долонею на рукояті смертоносного меча?
Може доглянув віщою зіницею край одра володара тивунового одинака Олюшу?
Хвиля і світло у келії загасло. Разом із цим буря злопотіла якимись лихо запертими віконницями, розгойдала наново чорний шнур модрини і на церкві св. Параскевії схитнула знічев’я срібне серце дзвона. Глухий тон, подібний до крику в жахливім сні, бовтнув над Галичем і змовк.
Шелести, плачі, ніби намогильні, розсипалися чимраз ширше й здавалося, що земля стогне під чорним небом, мов голосільниця.
– Хто йде? – гучно скричав Держко.
За углами прибудівель залунав гомін меткої ходи.
– Це я, побрате, Тиско… Гу, вихор який прудить!
Він з трудом схоплював повітря.
– А ти йди спати. Криця на вежі.
– Ви про сон, тивуне? Не чуєте, як ляцькою дорогою котиться похід? Земля дрожить під копитами, труби кричать понад поля!
Справді, з бурунів далечини летіли дивні голоси. Вони то кріпшали, то тихли серед жовтого світанку й хмар, що плили над ним, каламутні, як жертва Каїна.
Поки слухали, на замковій обочі залунав упротяж високий голос рога. Тивун і вартівник схопилися з місць і бігли на вежу, звідки переймав їх Криця, простоволосий.
Вістовий на спіненім коні приніс новину:
– Відділ княжих навипередців появився на пути у Галич. Господин князь вертає!
– Так! – голоси з просторів летіли чимраз виразніше, разом з куривом вогкої мряки з-над Дністра й свистом лютого Стрибога.
НА ЩИТАХ, НА ЧЕРЛЕНИХ
ІІ
«Не дуже його порубано, постріляно,
Головочка на четверо,
А ніжечки на шестеро,
А серденько на восьмеро…»
(з нар. пісень)
На небі зоріло. Галич раньше чим коли прокидався від сну: здовж зелених липових вулиць з грюкотом підносилися в три низки грубих шиб і жіночі голови, тілько що підведені з постелі у сітках з плетива, гляділи допитливо з-поміж розмайранів та крокіза.
Торгова площа, битком заповнена крамницями, мовчала, ніби ніхто не потребував нічого для життя від цього дивного дня.
Майнуло, правда, іноді дитя, чи старуха з кізкою, годувальницею, або ріщечком під ранну ватру, поплентався з водоносом наймит розхристаний та босий, але городяни гаялися чогось, ніби в день свята.
Складниці чужих купців, що йшли на Володимир аж з-над Балтику, з рухливого Кульма, були заперті наглухо і не було видно нікого біля них, тілько один торговець візантійськими покрасами Грек Никанор сидів посоловілий як сич край своїх скринь, а його птичий профіль витягнувся пісно від безсонниці…
Шапочник Чорноніс, який своїм мозолем прогодовував ватагу дрібної дітвори, сидів напроти Грека, у дверях отвертих на хороми своєї хати, широкі от як боїще, та натягав мокру ще шкіру з барана на круглий, тесаний ковбок.
І ще старий швець Якун, горбатий гей павук сидько, посипав приском телячу шкіру на кам’янім порозі своєї робітні та обережно здіймав шипучу шерсть топорищем. З-під пальців Якуна плив кур, як їдь.
Із-за обрію викочувалося пишне літнє сонце. Птичі пісні сколихнули нараз дерева від приземка до верховіття, здавалося, тисяч сопілок, притулених до уст невидимих гудців, щебече насипом, щебече…
І тоді, у якусь хвилю повз церков св. Пантелеймона перемигнув на свойому чорному коневі високий, як конопля, мовчан, намісник Молибожич.
Ті, що мешкали близько сурожських воріт, могли видіти, як їздець задержався перед домом пів-лікаря, пів-волхва. Жида Негемії: намісник доручив остовпілому приказ, як грім.
Не вспів Негемія оговтатися від вражіння, коли вельможа скакав уже чвалом по битій дорозі.
Гнав назустріч княжій дружині.
Саме в той час у замкових гридницях йшов гомін, княгиня одягалася. Ясиня, дочка Гліба Словита розклала на ослоні край вікна празничні ризи, заплітала в тяжкий узол волосся княгині й клала на ньому дороге чільце.