– «Радует ся кормчій в отишье пристав, и странник в отечество сзое пришед, такоже радует ся й книжний списатель, дошед конца книгам…»
Полискливі оківки навколо скринь, божник в сухозолотиці й барвінкові, грубі різьби полиць пропали у тьмі доразу. Тіні дерев застигли в місячній тишині, як казки. Ані листочок не шевельнув, ѕ ані листочок…
Ясиня спала.
СОВИ, ЛИЛИКИ, КЕРТИЦІ
ІV
«Допоможи, Боже, куну вбити,
Аби свашеньці шубку вшити,
Щоб була шубонька тепленька…»
(з нар. пісень)
Був це чуйний півсон, яким звичайно спиться у дуже ясні ночі. Молоде серце било рівно, волосся, звите в легкий узол, червонаве золотив блиск оливної лямпки і сховзувався на схилу лінію сплячого рамени. Кричали перші півні.
І тоді у пекарні, просто вікон одрини, блимнуло світло та роздався вередливий голос ключниці, що її на глум прозвали Шепіткою. Хтось поплівся крізь хороми, поволі, з роздзвоненим тяжким підносом.
Далеко за хатою, під виноградником залаяв пудний дворовий пес.
Ясиня слухала. За стіною переливалося від голосів, знайомих до одного. Поміж стукіт ніг і грубе бряжчання посуди підлітали оклики, плигав іскрами сміх:
– Що це ви кукільвану понаїдалися, гей! І мені попри вас голова круговоротом пішла, далебі! Мемо рішати, ще раз, і ще раз, як п’яні? По-мойому, над Ігоревича нема: довірчивий, непослідовний, поривчастий, не володіє собою, роздаровує направо й ліво, щоб тільки труди з пліч… Не так, як за покійника Романа, коли зі страхом ходиш, із трепетом лягаєш… Де вам другого такого піднайти, що весь вік лельом-полельом ходить?
Ясиня уявила собі миттю суте підборіддя Путяти з Корелич, що славився далеко повними котюгами. Одного з них, про якого оповідали дива, привіз йому купець Фрелав із землі фіордів, із Норвегії. Путята витратив на невдячних купецьких виправах пів майна та ганявся тепер за наживою.
– Правду каже, – на скотього бога! – хвалив Самбір, розклекотаний вічним п’яництвом. – Медку нам, вишневого! А я проте ставлю руку за Рюриком, за чорноризцем. Він стільки бід за Романом приняв, що треба нашому брату бути пам’ятливим…
Хлипав п’яними слізьми:
– Під Торческом від смерти я його зратував, побратами себе нарекли, зброю поміняли, еге ж… Твоє здоровля, старий лисе! (пив, мабуть, до Словита).
– Ковтаєте, гей наковтачі об трухлий пень! – приводив уми в порядок подратований господар. – Говоріть чергою! Тобі слово, Влас!
В цей раз чийсь голос збоку згомонів наввипередки:
– Ольговичів сюди! Вони з Половцями ходять, лад вчинять проміж нас доразу!
Це галасував Славно Кормильчич, Словитів любимець, веселий силач із лицем Варяга-завойовника. Він зичив гроші не тільки боярам навколо, але й тевтонським князькам на їх зарви зі сусідами, та нікого у світі не потребував.
– Жди! – Моє право! – скричав як гусевка Влас Боговітин. – Ставлю князем Андрія! Мемо тоді правити самі, а якогось угорського палятина, що торчатиме тут намісником, обвиватимем як бзиновий листок вкруг пальця!
– Лестко ж як? Чим гірший від других? – як полум’я по чатині заскакував Васко Сиганич. – Його мати з київського роду і він, коли не заплаче, то бодай скривиться! Правда, Триюда, не додержує обітів, але нехай тільки боярство доручить йому Галич…
Трабант чорноризця Вукол Дарославич викотився озлоблено із-за стола, аж задзвеніла цина і скло, справляв уперізку, йшов. Хотів у ярім гніві сказати щось там Сиганичу, який вимантив у нього боброві озера за підтримку Рюрика, але махнув рукою і тільки з виразом сплюнув.
Хтось там злопотів ослоном, кимось підірвало із місця, мабуть Васком, – він зачіпив у сутолоці об тяжкий пугар, цей покотився по долівці, а тоді глухо ліг у калюжу.
– Цікаво, скільки взяв отце Боговітин? – без встиду вже поспитав Коснячко, але ніхто йому не відповів. Кожний рахував судорожно свою калитку.
– Тільки побите коріння пахне! – закричав нараз Домамирич. – Не так навчав нас, караючи по темницях за конюхів, покійний Мстиславич? Моя думка – викоренити плем’я Романове, а там – буде видно! Досить нам Мстихів, геть петлю з карків!
– А, щоб його Обида поняла! Цей цілить! – хвалили збоку. Дедьків голос, гей зміїне жало, зашипів отдалеку:
– Я готов на все, тямуйте, я коріння поб’ю!
Добавив улесливо у палі наглих сподівань:
– Таняву з Чертеж закріпите за мною, а? Роздумав, сягнув вище:
– Тисяцьким не жаль поставити!
Кроки Дарославича жвякали тепер по скрипливих сходах, він правцював униз, цвенькнуло колісце у стовпа на обійстю, стукнув коник у копиточка, вдарив у голий світ!