Аж тепер Гліб Словит дав себе обережно пізнати: (по полетінку птицю слідно…).
– Правда ваша, други! Кожний з нас, як стоїмо, радий дати кров і майно за рідну землицю, ге… ге… Та чим вбивати князеньків, хто зна, може нам самим на погубу, чи не краще оставити їх живими? У кого будуть діти, у того буде власть… А власть… понад право! Тож ми, як волхвів у вертеп, і, будемо перекидати всякими Ольговичами, Ігоровичами, Ляхами, Уграми, висовуючи одних проти других, ге… ге…
Спотикнувся від поспіху і кінчив на радощах:
– Лякати будемо всяких зайдів княжими недолітками, от що!
– Нехай у ката, щоб тільки плата! – кричали весело, раді медові як сонце й жареній дичині зі старомізунських борів. За ними гомоніла решта.
– Згода, згода! Слава Словиту, честь!
– Отврати лице Твоє от гріхів. Господи! – прошепотіла Яси-ня поблідлими губами і розсіяно ломила руки, зривалася бігти і кам’яніла з тривоги.
А там говорили наче греблю прорвало, всі враз, – обчисляли кілько хто людей дасть для оружної потреби, який пай грішми, харчами, спорили, роздавали уряди. Господар сміявся згуста, радехонький… Дітей збереже в добрім місці Боґна, Навойчина бояриня, – за це ж її Красний Двір, а йому нехай вже коломийська сіль…
Поки Ясиня отямилася з вражіння, бояри підняли спір за сите воєвідство галицької тисячі. Шуміли й клекотіли тепер, от як гніздо лютих пардів над живою добиччю.
Самотою чвалував Дарославич, полохав тіни з-під монастирських дзвіниць, обліплених соймищем половків та лісом хрестів, простягнених у зоряне небо. Під тонким вусом їздця блимав і гас хитрий посміх, а радість бушувала серцем, як буря верховіттям.
Як близько всіх рук була корона спромог, а ніхто, ніхто не зачепив за неї липкою думкою!
Рука удової княгині це найкоротший шлях до влади, а він, Дарославич, таємний власник ідеї, скарбу на руїнах.
– Витревалому смертному станьте в допомогу, добрі й лихі сили! – з тріумфом окликав тьму перед собою.
Їхав, а голова кружляла від втіхи, як коли від сикеру з корінням.
СКИПЕТР І ЯБЛУКО
V
«Їстоньки не смачно,
На личеньку значно…»
(з нар. пісень)
Того ж дня перед вечором дорадник і друг покійника монах Варлаам міряв у печальній застанові свою келію на вежі.
Він бачив невідрадне положення, у якому найшлася велика відумерщина, – предвиджував удари, придумував оборону, падав духом і двигався, призиваючи на поміч Господа Сил, що держить трьома перстами твердь землі…
У якійсь хвилі духовник накинув на рамена гостроволосу мантію і вийшов на кручені сходи, а тоді в зелену темінь саду.
Прислухався: проміж корчі маслин гомоніла ласкава, стара мова, якій перечив тонкий голос пахоляти, близький сліз.
Монах глянув проміж гілля, – це бабуся Мариця говорила щось там старшому княжичеві, а він не погоджувався.
Обіч них стояла колиска з меншеньким княжим немовлятком. Дитя спало, затуливши очі ручками, з м’якими впадинками над кожним пальчиком. Колиска була низька, яворова, крашена зелено, з білими вирізами. Якийсь хитрець з поміччю ножика зобразив у головах лося в утечі, – перед ним і поза ним буяла иля, проста як свіча, з симетрично простертими гилочками, ніби на веселій карпатській писанці.
Старуха, що з теплих мітків виплітала чижми княжому немовляті, держала в обіймах «господина отчича». Поки він з цікавістю водив пальцем по борознах край її уст, із зелені виринула Ясиня.
Вона приглянулася дивовижному горбовинню, учиненому з піску, маленьким садкам із наломаного галуззя, дворам та церквам з череп’я та трісок, а тоді з дзвінким сміхом підняла високо на простертих руках княжого первенця, Данила:
– Ти будівничий міст, ктитор церков, трисвітле сонечко народу!
Дитя тріпоталося в її обіймах, як рибка у ясній воді, аж Борвій, смугастий гей гаддя вовчур, зірвався зі свойого лігва на сонці та став доскакувати до лиця своєї любимиці. Він задихав з поспіху і ходив танком, в’юнкий, янтарноокий…
Монах постояв хвилю непомітно, – обличчя в нього оболіклося теплою смагою, усміх майнув у синяві старих очей назустріч Ясині.
А вона, – що зірветься бігти, то стане, що зупиниться, підбіжить.
Заговорив, торкнений у серце:
– До мене, дитинко, діло?
То вона зібрала з силами і рваною мовою, обходом, жалібними тінями очей натякала на це, чим ніччю каралося серце та непокоїла совість.
Насилу розважив її, – оці новини нікому не нові! Сам все-таки згорбився унутрі від непомірного тягару… Справив кроки на круглі сходи теремів, а там у княжі кліти.