– Благословення Бога з вами, княгине! І з дітьми вашими, недорослими!
Засунена в сутінь високого крісла, – схрещені руки сперті на поруччя, а чоло в серпанку на руках, – сиділа Романова вдовиця… Вона повернула і’д гостю потемніле з болю обличчя, брови смутливо двигнені вгору й сльозу-перлу з глибин.
Монах похилився на посох та згомонів ізтиха, ніби джерело в спеку:
– Двигніться до життя, милостива княгине! – Прикличте на поміч спомини повні краси і слави, якими доля обагатила ваше подружжя… Кріпіть ними себе і других!
Стало так тихо, що чути було жузжання піску, який мірив час, витікаючи з любастрової посудини. У світлі лямпки, налитої маслом, грала вогнями велична зброя над ложем володаря в різах суворих, як сама сила.
Княгиня заговорила з гіркотою опівголоса:
– Споминами не будеш сит, проти грядучого ворога вони не оружжа.
– А ще імате віру, аки зерно горушно… – бадьоро уловів монах та брав знову посох за опору похилим раменам:
– Я у вас з дорученням, княгине! Через годину відбудеться рада старшин і вас я зову туди.
Вдова глянула на гостя уважніше:
– Прийміть дяку за серце! Що-небудь станеться, джерело моєїі сили у вас!
– У синах ваших… – поправив духовник.
Він схилився з трудом у поклоні перед іконою на покуттю і проміж стукіт посоха повернув до дверий.
Княгиня вела з пошаною суворого гостя, струнка, на вид дівоча, в голубій завої, опущеній понад брови…
– Ясине?
Дівчина скочила з ослона, закрутилася на своїх гостроносих сафіанових ходачатках, боками й на підошвах зшитих бронзовим дротом, засунула звинене шитво за пазуху і побігла у гридню обіч.
– Піди, прошу, – веліла вже спокійніше княгиня, – доглянь Евпраксію з поминальним приносом для церков. На коливо пшениця білояра, а соти меду самі липові. Видай з клади десятеро кружляків воску та вели сукати свічі, великі й малі. Для комашні триста перевар меду. Завваж, коли міситимуть хліби для городян: пшеничного борошна нехай сиплють з житним пополовині.
Коли двері за Ясинею зачинилися, княгиня приклонила коліна перед кіотом. Приділ її сукні блідо золотив місяць. Закрила лице руками і стала молитися мовчки під шепіт догоряючого світильна.
Сумерк був тихий, теплом надиханий, і старий монах, поки вернув у свою келію, ходив хвилю вкруг княжої садиби та відмовляв вечірні молитви:
– Возведох очи мої вгору, отнюду же прійдет помощ моя… Не дажд в смятеніе ноги Твоєя, Господи, – ниже воздремлет, ниже уснет, храняй Ізраиля…
Він переходив саме повз пекарню, залиту світлом і гамором многих голосів. Дзвонили ключі на ретязках за ситим станом Евпраксії, цоркотіла перемивана посуда, чиїсь сильні руки, облиті лискавкою вогню, швирляли в палениско цілі бервена. З вікон пекарні світло било як на пожежу, іскрилися сорокаті глеки на полицях і жовтів, ніби шафран, поміст, виложений цеглою.
В отвертих дверях, димних від пари, заворушився часом і пропадав серед глоти майже діточий силует Ясині. Молоденькій боярівні ввижувався раз у раз покійник, як живий, – то вона, бува, з жахом склавши ручки на грудях, поглядала для оборони в піч, або в діжу.
Мимо сутолоки все ішло ладом: тут зачиняли муку теплою водою і квасом, там варили сочиво й городовину в великих кітлах, пекли поросята і барани, патрали дріб, а ще далі виробляли на довгих дошках хитрі якісь тіста, ще й безліч задушних коржів з медом і з маком.
Великі, купчисті, у коралях з пестрої глини служебки увихалися по щирости, але з нічиїх уст не злопотів сміх, докір, зачіпка. Лагодилася бо тризна на господареву могилу.
Далеко внизу у темних садах якийсь музика пробував сопілку і вона плакала у нього в руках, як живе людське серце.
ТІНИ НОЧІ
VІ
«У мого коня золота грива,
Золота грива, листові вушка,
Листові вушка, склянії очка,
Склянії очка, шовковий хвостик…»
(з нар. пісень)
Пів доби перед похоронами, в сумерках, з бічних воріт монастиря св. Різдва Господнього у Галичі виїхало двоє мужчин на баских конях. М’ятлі їздців були в поясі туго стягнені ременем, почерез плече кирея, на голові, підстриженій високо, подорожний колпак з підвісами.
Промигнули край мниських стін, зарослих жаливою, повз тяжких від овочу цвинтарних черешень і стрілою минули селища рибалок на самім далекім підгороддю, де в уличнім поросі діти гралися у тин і кілки та ладкали як перепелиці.