Доперва перед митною лавкою їздці перекинулися зоркими поглядами. Старший здержав свойого білокопитого, випорпав новеньку четвертину ногати з опуким погруддям, кинув її митникові у приділ підставленої опанчі, тоді ж уважно глянув на митний майдан.
Під розлогим деревом, обвішаним китицями зелені, окружений простолюддям, торчав якийсь темнолиций, обгорілий незнаними жарами чоловік у бурих, зовсім обнищілих лудах паломника. Він маяв у повітрю пальчатою гилькою фінікової пальми, зірваної може з дерева далекої Сирії, Кипру, Пропонтиди, чи островів архипелагу, доказом свойого паломництва на окраїни десь світа і радісним голосом, що здавався літати ніби у пісеннім пориві, кричав:
– І ще видів я, миряни божі, моря повні китів і риб з крилами соколів, де сонце стократ ясніше, як це, що над нами, освічувало пучину наскрізь, а на її дні безконечні ліси із коралю. Разом з Бедуїнами бродив я по жовтих пісках пустині і пропадав серед снігових скель незнаної півночі, вовкам брат, медведям товариш…
– Далеч же то. Велесе! – очаровано піднесла руки якась рум’яна бабуся і сплакала від насолоди.
– Цей походив по білім світі! Цей з’увидів! – хиталася від дива юрба, у простодушнім милосердю над днями і ночами паломника серед курних доріг, наглих дощів і всіх вітрів далини.
У цій хвилі екстатичні, ніби склицею затягнені очі промовця вп’ялися в старшого їздця, – дуже ясно. Цей відчув їх в сю мить, став згадувати щось далеке, але його товариш рванув із місця, погнали!
Тільки сивий туман знявся попід темінь вільх при битій дорозі…
Аж за дороговказом, біля кам’яної баби на першім роздоріжжу перекинулися скупими словами.
– Це Жмиволос, права рука у Словита, його око в голові, – подратовано сказав перший їздець. – Тямите вбивство Ісаї, що торгував медом?
Його товариш потакнув, але від збентеження не сказав ні слова.
Без путних бояр, без ніякого почоту воєвода Добриня Андрійкович і його молодий друг Скобейко з Васютина вискочили потайки з Галича як посли княгині до короля Андрія. Везли достовірну грамоту та просьбу вдови заопікуватися князеньками після обітниць, закріплених хрестним цілуванням.
З огляду на особисту безпеку послів і на зиск із часу, такий саме виїзд був необхідний.
А коні йшли як на крилах, листові вушка тремтіли рівно під ритм гордих сердець і весело біліли п’ятна рвучких кінських ніг. З-під повік обох бахматів, ніби з рісниць драконів, сипалося, срібло, імла.
Тимчасом темінь стала зіряна і з краю в край блакитна. Над дібровою, поперетиканою очеретом, над поточиною, що чурила бистро кудись з піль, горіли безконечні ботеї небесних світил. Галич, з його жалібним унесенням, з його співами чорноризців вкруг великої утрати відсунувся далеко в минуле.
Їхали так пару годин, небо темніло ніби шафір і’д півночі, – стихла скляна музика стрибунців і гомінкі вигуки жаб. З обох боків дороги двигався тепер чорний ліс, непрониклива стіна ялиць і дубів, розгойданих вітром. Далеко десь, на лисих зрубах, старих згарах і нетічи, на полискливих гниловодах і придорожних корчах запалювався іноді якийсь хитрий огоньок, ніби око зеленобородого полісуна, волокити… Огоньок моргав то тут, то там, ніби грався у жмурки з чарівною ніччю і соснами.
– Цей ліс – Лиходій? – хрипло скричав Добриня і майже рівночасно сягнув під м’ятлю, звідки задзвонила сорочка з мідяних спіраль та блимнув рожево короткий меч фряжської роботи.
– Він і є, куди б йому дітися? – якось не зараз відповів Скобейко. – А он, Лиха річка чурить, чурила б вона горі руслом!
Тілько він ці слова з уст, як поміж папороти і п’ялун, між ліщину і тою з її витріщатими квітами, побігли шепоти, лагідний, тихий плач, а тоді слабо і майже нематеріяльно, неначе згублений в дебрах і трясовиною, заграв мисливський ріг. Захвилювалися між галуззям чорніші від сосон тіни і кожна травка подала тепер голос, – свій власний, пахучий як під косою… І сама дорога стала кругло двигатися, ніби хвилями оплинена, і через момент вже текла сивими пінами поміж копита коней Лиха річка, бистряночка…
Чари, чари!
Знявся на передні ноги молодий бахмат Добрині і в цю хвилю Скобейко ляг на свойого цілим тягарем грудей та зібрав узду в петлю навколо десниці. Але срібна біль місяця залила саме ліс і дорогу, стало тихесенько… Тільки з глибин гомонів ще глухо лоскіт невидимих топорів.
Полісуни виходили до місяця рубати дрова, полохати людей…
Коли оба подорожні виїхали врешті по предовгій блуканині на отвертий світ, коні застрекотіли з утіхи вухами і пішли складним бігом. Ніч стала знов світла наскрізь та з краю в край блакитна. І майже весело дивилася на їздців самітна коршомка, світлами розсипаними на болончатих вікнах, як зажжені голодом очі вовка.