З самого розсвіту гомоніли упротяж доохрестні дзвони, – з Дуброви, з зеленої Карпиці, від монастиря в Гудковій Дебрі, з городища грецьких калагурів у Пітричу. Під ясну музику он тих, що плакали мов голосільниці оксамитними голосами, під срібний, хлоп’ячий дискант других, стелився хмарою могутний зов велета-вістника з вежі церкви св. Пантелеймона. Церков сіріла на відкритім просторі залуквянських піль неправильним п’ятибоком кріпосних окопів і бойниць, навіваючи грозу своєю понурою силою.
Похорони зачалися ще вночі: в супроводі архиєрея і глоти священства, у курнім фіолєті фиміяну, під текст святих роздумувань парастаса, плили у небо пристрасні жалі великої відумерщини.
Коли ж поблагословилося на день і озвався передзвін заутрені, один великий плач потряс груддю Галича. Особливо на окраїнах, де жила біднота, побивалися за покійником тяжкою скорб’ю, без їди, без напитку, без роботи… Жалібні плачі жінок живловою міццю роздмухували цю скорб і прохожому путникови могло здаватися, що в кожній вбогій хаті покоїться господар.
– На кого ж та нас, сіромах, покинув, милий кагане наш?
– На кого оставив жену, ластівку білогруду, маленьких діток у неї на колінах?
– Хто боронитиме нас перед боярами, вирниками, биричами перекупними?
– Хто велике недокончая твоє – доконча?
– Аль не жалко тобі одіял соболевих, наволочних узголовій, медвенних сотів на злотній посуді?
– Уви ни!..
– О, уви ни… – нудьгував вихор і відносив жіночі сльози у далеч, – а там, поза межі доземного, в бесмертність.
Двигнений на міці, на славу, на боротьбу з стихією і часом, собор св. Богородиці приймав у своє лоно княжу тлінь. Міддю ковані двері отверті були широко, – печальна товпа плила і відпливала круглими сходами, попід портал, заквітчаний акантом, де Христос у горорізьбі, з книгою життя на розсунених колінах благословив світ у своїх ніг. Древний мистець увіковічнив і князя, ктитора храма, як навколішках, після східного обичаю, ледве підводив і’д ньому чоло, отінене кам’яною шапкою Мономахів.
Від чорних тесових бальків монументальної будівлі гостро відбивала прозора, як вода, орнаментика, що вкривала архитрави і заплітувала бестіярій. Нутро собора отвертого широко, сяло гордою міццю хрестообразних склепінь, пишнотою стінних малюнків, олександринами мозаїк, іконостасом, сповитим у роззолочену тугу, мов оклик релігійного захвату.
Стрункі, на склі мальовані вікна чинили церков ще просторішою, чим була в дійсности, а головна нава давала через корисну поліхромію двічі скріплене вражіння висоти. На теплий блиск мармурового престола простелювалася велична перспектива, ніби дорога в сонце.
(Одна тільки хиба виявилася після викінчення собора: акустика не вдоволила знатоків і треба було великим коштом попри череп’яні горнці-голосники перетягати в округ бані резонансові дроти, романським обичаєм…)
У саме полуднє, коли владика став із хрестом край ніг мерця під останнє цілування, над Галичем зчинився лютий вихор, хмари вдарили на себе чорними полками, об щити церков жв’якнув град.
Св. Пантелеймон, оперізаний в силу концентричних кріпосних валів, сповився омраком, як панцирем зі срібла. Успенська церков-твердиня з монастирем у густій зелені курила димом, мов жертвенний принос. Здалеку, мов маяки серед моря градової імли, мріли кріпости, повернені у всі боки світа: Пітрич, Викторів, Сокіл. Садиби в тінистих садах і гаях на високім березі Лімниці пропали зовсім з очей, – ніби й не було блудницької дороги, спаського шляху.
Сухий тріскіт леду об гранітні блоки, мідь і скло, грохіт грому, шум ніби сповенених потоків особливо підчеркували намогильні співи. До того пісенний роззвук впровадив нагло замішання на хорах і всі очі збентежено глянули уверх…
Але тони вирівнялися якстій і поплили стрілою, мов човен по стихлій воді.
Один тільки старший княжич не хвилювався. Він обпер плече об коліна Ясині і зорів за жалібними світлами, золотим деісусом в іконостасі та могутним Архангелом-Вістником, розмальованим над його головою. Розглядав візантійські стінні малюнки, голови Херувимів у спіральних мотивах, з чашами квіток, як язики вогню. Мов ліс йшли на нього з площин мурів постаті пустинників із Теваіди та Ливану, тих, що жили в розритих могилах, пили росу небесну та їли зілля, що виростало вкруг них, на висоті простягненої руки. Суворість тіней лагодили пестрі блиски, які проміж пні свіч злітали з горішних шиб на царські ворота і квітчасте застілля аналоя.