Врешті вся увага хлопчика обернулася на боярів, що окружили вінцем домовину й торкали себе серед німої, купної молитви.
– Отряси сон, ніси бо умерл, но спиши… – ридав архиєрей Косьма над отвертою челюстю гробниці.
Малий Данило був сонний і оглядався за нянею, але її не було тут. Перед хлопчиком мелькали в півсні поморщені руки і бренів спів старої колихалки:
– А ти, кицю весела, йди борзенько до села.
По плюшечки, по подушечки…
Він впросився на руки до Ясині і став надобре дрімати. Колюмни святині, узірчата долівка, полив’яна, – лиснючий, як зеркало, квадрат з міді, де стояли мари, пропали нараз у живичнім куриві.
Якусь хвилю ще тріпоталося полум’я свічі, встромленої в коливо, посеред погрібавної миси, що стояла на домовині…
Княжич снив діточі раї під останок заупокійної літургії і владика, який саме приняв за богослуження дорогий рушник з голови княгині, з чуттям перехрестив дитя, приспане глибоко.
Після похоронів заставлено тризну для городян на розлогім замковім подвір’ю. Нищих зійшлася тьма тьменна: вони сиділи на спохиллю гори й обіч на «Бабинім торжку».
В проруб, між темничників, повезено боклаг квасу, хліби, вепра і жмут білих сорочок. У кожний знову монастир один чюм зелен-вина, дванадцять бурнастих лисячих шкірок і п’ять гривень за упокой.
Опісля двірський тивун з громадою прислуги метав поміж присутних останні дарунки Романові: обрізки паволоки, шкірки білок та куниць, скляні коралі, кольорові кам’яні хрестики, срібло…
У супроводі Богородичних дзвонів, що грали вечірню, йшов шум одноманітний і жалібний, як цього листя, що кане у смерть:
– Бог да простить!
– Бог да простить царю Роману!
– Бог да простить рідному!
Курні смолоскипи освічували широко всю охресність, запнуту синявою ночі, ніби безмежним шатром над розколиханими головами.
Поміж глітні острови людей, осторонь від даровальних скринь ходив похило, без слова, високий старуган у згрібній сорочці до кісток, як коли покаянник. Лице зі згаром, велике, сідина жмутами на підборіддю.
– На скотього бога, Йона печерак! – обрадувався хтось стрічний, кого в товпі звали Байдуком. – Трафив поминки, їдж солодкий хліб!
Нищий тряс гостро білою куделею волосся, жагуче блискав очима без брів:
– Остав говорити пусте, Байдуче! Спомин цього солодкого хліба скоро в твоїм роті у полин обернеться… Поминки, говориш? Ці будуть довгі… Чев змінить ім’я, руїни цих церков проглотить земля, вони ж тріватимуть!..
Підніс уверх владну голову, з хмарою над ясновидними очима, увесь мов вихор тремтючи у собі від жалібного пориву, з тою рукою піднятою ген понад курняву людських голов.
– Бог да простить! – загуло отдалеку і сповенена людська хвиля пірвала Йону як тріску верх води аж на протилежний, розгойданий тінями край узгір’я. Було глітно, ніби на великому храмі в день Паликопа.
Всі немов одна сім’я: купці, ремісники, крамарі, чорнороби й церковні люди, привиклі прогодовуватися чиром та лободою.
ВАТРА ПРОТИ ВІКОН
VІІI
«Калино моя, калино,
То ж ти біляво зацвила,
То ж та червоно зродила…»
(з нар. пісень)
Там, проти цього ось вікна, де на обійстю горить скирта чатиння старим похоронним обичаєм, нещодавно до землі кланялася князеві покорена Литва у білих семрягах, лосячих сагайдаках, писаних кожушанках, простоволоса… А на порозі, де тепер приймає жалібних гостей сідий Захар Рогата, (чуб поза вуха, сухі, боєві черти, тверда думка очей) – рік тому товпилися візантійські посли в наволочних ризах, з жемчужними «базілєос» на раменах, – били чолом перед хвалою Мстишиного сина…
А ще он там, на полив’янім квадраті долівки перед престольним кріслом стояв торік поблідлий від вражіння папський нунцій і слова, якими льстив князю, оспівуючи латинські розкоші, завмерли доразу на його губах від виду найлютішої з погорд: лискавки меча над головою.
О, як вражало це перше місце при поминальнім столі, місце покійного князя! Над високим мозайкованим опертям світив темно круг із золотої бляхи, протятий трираменним хрестом. Вид цього крісла, пустого, пронизував серця спомином втрати над всякий опис…
Продовж холодного льняного застілля з лісом пугарів, жбанів та курних мис, бігла синя стрічка, заплетена барвінком, як знам’я жалоби.
Стіл, біля якого сиділо вісьмох високих духовників побіч знатніших огнищан, був осяяний повагою, належною галицькому архиєрею Косьмі і його гостю, владиці Перемишля.