– Яку ж вимовнішу хвалу пронести тобі, мирро милости, Мстиславичу? Яким жалібним голосінням оспівати тебе, носителю правди, весняний громе, б’ючий у трухлі закони? Слухай, як безутішно ридають пристановища понижених і сиріт!
– О ти, преобильна сило, що у користь свою забираєш нашу, віддих у грудях спираючу надію! Долітає ж тебе наш голос на зелених левадах вирію, де ходиш з Ольгою і Володимиром, світилами літописи? Де оглядаєш віч у віч божих юнаків, Бориса і Гліба?
– Хочемо аж там донести тобі обіт, що відумерщину твою збережемо з любов’ю, – обіт, який печатаемо вірою і честю. Не буде того, щоби дозволили ми твойому княжому колпаку покотитися з рук малих сиріт під ноги прохожих.
– Помагай же вам Бог, достойна громадо, обстояти слушне, іменем великого батька повік закріплене право!
Трьома пальцями руки, з під’ємом у старечім усміху, владика благословив боярство.
Тільки що опустився на своє місце, роздрожаний ще пережитим моментом, забрав слово рябощокий Филип Шумавинський.
Йому вправді передавали нетерпеливі знаки, що черга на Молибожича, но він не захотів нічого того видіти, перечесав пальцями чуб чорний, з виблиском, і начав голосну річ.
Сипнув, правда, жмінку ладану до ніг покійника, але зараз перейшов на бояр, давлених ним на кожнім кроці, на ролю їхню славну і почесну в подвигах цього зокрема князя удальця.
Підчеркнув з запишаним вдовіллям, що боярство було і буде початком і кінцем княжої, – хто б це не був! – судьби, мірилом поваги й сили, само ж воно прятає у тінь свої заслуги в державнім строю, вдоволене, як це першим у народі пристало, – старими нерушимими привілеями.
Він думає, що буде речником всіх, коли підчеркне щиру готовість боярської братії піти на руку – правлінню. Безсумнівно, бояри схочуть піддержати деякі чільні думки покійника…
– Але не династію! – пронеслося хриплим визовом наприкінці стола.
Знявся шум, сутолока окликів, хтось, дишучи важко, двигнув руку як молот і з дзвоном опустив її на трапезу. Когось насильно кинено на ослін і на руках винесено геть…
Стало прикро, обличчя палали зі сорому, замовкло слово.
Княгиня схилила голову у синій, як виїмок неба, завої, зрішеній в спосіб переміточний, і вийшла живо, за нею владики.
– Хаірете!
Цю мить підвівся й Грек Іринарх. З-поміж м’яких складок скарлатного сарікіона він стелив руки у прощальнім уклоні, та черкав повітря кінцями пальців, причім жмурив стрічкою очі, які натомив копоть свіч. Не переносив чвари на прилюдному місці.
– Зовсім як волхв, або жінка! – озлоблено сміявся Кмита, скуб вус, замітавкою.
Свічі димували, – їх забули вже й рівняти.
Поки стихло, пристрасті потахли, нахилилося і’д півночі. Аж тоді посипалися вокруг столів слова справжніх похвал з уст своїх та захожих. Всі вони виславлювали велич Романову, – «он же не в невідомій земли владичствоваше, но в роускій, яже відома і слишима єсть всіми конци земля»…
Красилися споминами його геройства, як червоною калиною, а вітер зривав їх з уст і відносив між простолюддя, щоб цвили віковічним переказом.
ЗАДУШНИК
IX
«В’язали руки та сирицею
Залили очі та живицею,
Скували ніжки та скрипицею»
(з нар. пісень)
«Що кинеш за себе, найдеш перед собою»…
Ці слова Йони печерака, що у скитанні без кінця й краю зачіпив об його дворище, спонукали до призадуми Самбора, боярина на Купновичах та Ломні. Він рішив дати одного зі своїх непокірних рабів, як задушника до монастиря св. Богородиці в Синевідську, до ніг чудотворної ікони.
За вбивства, підпали, сирітську кривду Самбор поставив оце не марну свічу, але людину, ціною трьох гривен. Із-за неї, мабуть, церков згадуватиме його як ктитора і молитвами монахів загородить шлях діяволу, злосмрадному Ефіопу…
Аж тоді задушник Дуж виявив свою вартість. Він був сіткар і ловець без соперників.
Ніхто так як він не умів дути в тонкі гусі кісточки у приманку орябкам і ніхто не плів так тонко й рівно перевісів для цих птиць. Він розставляв сильця проміж гілля кедрини й ожинові корчі, та причіпав проти кожного очка по ягоді калини пірнатим смакунам на принаду. Вони злітали живою хмарою і повисали у петлях, сколихуючи лісову глушу смертним лопотом крил…
Дуж пізнав скоро всі оленячі пійла, проходи лосів, стежки диких вепрів, гнізда вірлів над урвищами. Ходив з дубовою рогатиною на медведя, не побоявся у розпалі навіть звірового свята, «розігрів», коли живина всевладне царить над чоловіком.