Йно вони звідтам, як не вдарить град!
Увезлися наскорі у якесь там стрічне обійстя. Житло як храм, верх терненького плоту калина понадвисала.
Стара тивуниха (хмура, у ряденці) випряла ось куделину, навила повісмо, аж тут – гостей повен двір. Течуть вони, мигтить ніби стадо іволги понад гай, краю нема.
Увійшла княгиня у хату, за нею Шварна, вдова.
В хаті покутано, чисто. Стіни не білені, миті, щоби дереву не трухліти від червотоки, піч накрита череп’ям, вимащена глиною, як коли жертівник. Писана скатертина верх стола й скрині в узори, – грабельками.
– Чую, – рикає коровка, – з осміхом сказала княгиня. – Дайте нам молока, а хліб є з нами.
Усіла на ослоні, стріпувала дощ із шитих рукавів.
Тивуниха засуятилася, запораїла що треба, дала похарчувати. Не шкодувала ліжничка жінкам постелити, вергла й верету біло випрану.
Княгиня була трудна, задрімала, коли із суміжної хижі залунав гамір: дід-тивун, заскочений нежданими гістьми та їх гірким переходом, почерез розтоку закликав газдів, отвирав раду:
– Радьте-но, газдове, цибисме якоси того моста на Котані не поставили. Бо ся трафит хоч коли, што і з другого села дехто приде, а то не барз гарді. Но-ле радьте, може бися дешто зробиво.
– Га, моста треба! – гукнув хтось із лави.
– Ба, й як треба! – прокричало кілька твердих голосів і тиша. Чути тілько, як тивун у призадумі цикає крізь зуби.
– А знаєте? – перебив хтось тишину через ніс, – нона баба в Святковій, што біля церкви хижа, тамтої ночі гмерла.
– Гмерла? Іще не барз стара бива.
– Почкайте-ле, як-ємся женив, то буде вісем і трицять років, а вонася віддавала гтот самий рік.
– Тивуне! ного бука, што за Решівков при беріжку стояв котрої си ночі вітер звалив.
– Звалив? Вилите? Мусів слабий бити.
– Койча на Лазах штоси три вепри гчера забив.
– Ге-ге! сприсьний, добре си карбує!
– В заправду, може-бисме з тим мостом даяк врадили, – плів своє старуган.
– Та ж ялиц є дост г лісі! – гримнув злісно хтось із громади.
– О-го-го-го! – протягнувся з насолодою ще одни із порадників та позіхнув широко. – Піти б до хиж… Вже ся випогоджат!
Ринули з ослонів гей один: через декілька хвиль стало пусто й тихо, ніби маком сіяв.
Аж добре згодом хтось рипнув дверми з прибоку і зачувся приязний голос Жмура з Добротова:
– Давно ви оттак ставите цей міст на Котані? Тивун пригадував хвилю, тоді й відповів безпечно:
– Та з того часу, господине наш, коли Сянік горів.
Жмур стояв знать, як вкопаний в землю, бо уловів не зараз:
– Набилюєте будь що! Це ж десять років як один день! Про покійного князя й чутки ще тоді в Галичі не було!
– Та якраз… якраз… десять років, господиночку, й будуємо. У прибоці згомонів тепер сутий Жмурів регіт і можна було знати навгад, як він аж покладається, вперши жмені у боки. Тут же розлягся лопіт ходаків і обиджене тивунове слово:
– Кому весело, господине, а кому то й ні!
І потрясся на двір, бо стеля задрожала.
Тоді пан Перемисльний почав упівголоса, повагом:
– Царю небесний, оутішителю. Душе істини… везді сий і вся исполняяй…
З дзеленькотом спряжок він скидав опанчу і меч свій на жовтій ременині.
Аж тепер ніч сипнула сном на всі голови. Дерева шумлять, дожджик рясно крапле… Вснули безпечно, від Сянока ділив їх день дороги.
ХИЖАКИ ЗДАЛЕКУ
XІІІ
«…Не раз, не два я віконцем тікала,
Попід стріху горобчики лякала,
Попід стріху горобчики сверготять,
З чорних очей дрібні слези капотять…»
(з нар. пісень)
На сяніцькім майдані, залитім поранковим сонцем, правив службу Богу архиепископ Венедикт, основник монастиря Пре-монстрантів у Лелесові. Він видний був понад всіх у тих червоних ризах ради крови, пролитої великим мучеником, якому належав цей день.
Майдан, як довгий і широкий, рябів від ратнього угорського народу, що стояв навколішках проміж шнури наметів, проміж вози і всяке тягло. Кругом майдану розсипалися полотнянки, сіменасті хусти, плахти торокані… Курнява народу шелевіла як лан у наглім вітрі, у сонці…
Архиепископ, високий, хилий в раменах мужчина літ п’ятдесяти, з важкими ніби камінь чорними очима чужинця, вже хвилю перегортав пергаменові карти святої книги і підносив руки над головами війська, короля, що стояв обіч палятина Гейзи, бана Уроша і других угорських достойників, коли над’їхала княгиня зі своїм почотом, сідельце наряджене коверцями, стремена закосичені, биндами зубела вбрані…