Тому й відповів з приязним осміхом, без місця на пересправки:
– Так, – моя ціна, а ваша плата!
Пан Перемисльний вдягав незручно свою кирею й не потрапляв у прорізи, пас очима королівське завальне обличчя, аж не втерпів:
– А як ця ціна – непригожа?
– Або… як вона… лихва? – чітко поправив Жмур.
– То полчний ряд вертає зі мною до останного смерда, водоноші – так само, – чітко відповів король. Він звернувся вже до своїх, до бана Уроша, і правив:
– Над вашим вином, бане, гуляє ласа чмелина… Чого доброго, проглотите її враз із трійлом, як ось я перед хвилею?
Бан Урош замів зеленим рукавом повітря поверх пугара, аж із бренькотом шугнула у простір смугнаста цятка, світлокрила, а тоді вихилив питво в один глоток і встав високо, готов до дороги.
Венедикт та Ґейза також припіднялися з ослонів. Вони ждали, поки княгиня скінчить неголосний спір з Бізною та паном Перемисльним і залюбки гляділи, як вона зразу метка, як полум’я, клонить згашене обличча над стуленими пальцями…
– Що ж оборудовали, княгине? – пронісся верх прикрої нудьги голос Андрія. – Забираєте мою тисячу в Галич? Чи порішили без мене обійтися?
Теплий вітер заколихав лопотливо укривою шатра, немов помагав королю фудулитися у всю ширину грудей, роззолочених грубим енколпіоном та купою амулетів.
То княгиня підвела на нього скорбні, суворі очі та відповіла не зараз: (слова мов слотиця збила…)
– Де вже… без вас?
До бояр:
– Мемо їхати, пора!
До себе:
– Отож рись ніжитиме білку, коли приблизиться на віддаль скоку!
– Добра дорога! – скричали в один голос приплеснут! островерхи та вибивані таламани з байорами в золоті.
– Перун на ваші голови! – хрипло зворкотів Жмур і перший штрикнув із шатра.
СЕРЕД СВОЇХ
XІV
«Шура-буря гуде,
Там розбійник іде,
Там розбійник іде,
Дев’ять коней веде.»
(з нар. пісень)
Вечір жеврів безліччю зір, – йшло під Паликопа. Золотий кур мерехтів опівнеба над чорнявою садів, над стропами збіжжя по д полях. Чиїсь гусевки зронили останний акорд, гей сміх з червоних губ, стихло.
Держко стояв на порозі своєї домівки покрай кованої замкової брами. Він обійшов саме щоденну свою дорогу, клав око на кожне вікно теремів, допевнювався, чи у пекарні виметені челюсти, чи почорніли світичі, простелили місяцеві дорогу.
Тепер він ладився пустити в рух систему спіралів, які двигали безшумно дубовий, зводжений міст, та, як все в таку пору, вийшов на пологий шлях глянути. Що, як треба кому ще в замок перед ніччю?
Стояв так добру хвилю, похилий в раменах, як деревина над глибиною, сива борода з перечесом, таламан, стиснений ременем, у руках костур з карбами. Він згадував сина і з пільгою думав, З що небо те ж саме над ним, що над могилою Олюші, – батьківським плачем без сліз молив орачів, щоби не заорювали. Вичаровував із світа старечих мрій чиїсь побожні руки, які напевно, закосичать барвінком незнану могилку покрай ратного шляху. Просив ті руки, найближчі на світі, щоби обвели її живоплотом, сторожею вірною. Вона ж здержить бурю проміж гіллячко, проч сіє пометиння…
Наслухував, хтось спішив верхи, ляск копит котився круглим ритмом у низ узгір’я, у тьму.
Їздець із чорнолюддя, у полотнянці, підбитій кожухом, кінь селюх, проте ніжки гей у серни, – крилаті. Впер коня Держковіз у груди, штрикнув долі, аж міст загудів.
– Ви Держко?
І не дожидаючи, заговорив хриплою скороговіркою, знать, виснажений з дороги дотла:
– Олюша, син ваш – шле мене з поклоном!
Тивун розправив руки від вражіння і спохитнувся мов поцілений в серце.
– Великий Боже! – хотів закликати, та голос застряг радісним стогоном у горлі.
А гість обмотував уже повіддя довкруги залізного кільця, вбитого в стовп побіля брами, а тоді йшов за розтрясеним тивуном у його кліти. На порозі озирнувся: брама остала цяточку відхилена, а міст не піднятий.
Ось і тивунова кліть, біла як сніг, заквітчана сухим зіллям. На ослоні кіт-білюх з чорним мазком на бороді, – привстав, поводить ушками. І ще цвіркун стрекоче на всю глотку із вдовілля.
Гість повернув до тивуна своє люто стомлене, аж дремливе обличчя і згомонів почерез широку осмішку:
– Ваш син живий, – зализує рани… Ще дві неділі тому сокотив одрини, тепер уже на призьбі під хатою кожну любу днинку у сонцеві сидить…
– Друже! Де він? Життя старому даровуєте! Я ж його оплакав як мерця, я ж його…
За рядом бесіда йому не йшла, то змовк і тілько пив слова з уст гостя, як росу, руки не потрапляли налити меду в череп’яний кубок, не давали ради ножеві, коли краяли хліб. Всі зорі неба гойдалися у тивуновому серці.