– Де він, питаєте? Днину дороги відсіля, в добрій кмітській хаті, в яблуневім садку, в талані всілякім сидить… Гість сміявся, пив мід, рубав очима одвірки.
– Плужило йому, що й казати! Пригорнули чужі утлого, піклуються, варянку всяку доносюють, ба це б, ба те б… Проте збанував за вами люто, чолобиття посилає, а через неділю й сам доскочить!
– Мід вашими устами пити! – лебедів тивун і живо розгортав постіль на своїм лігві, ділив між себе й гостя пір’я з гуски в тонкій наволоці, хоч знав, що цю ніч не зажмурить ока з утіхи.
Але… що це? Після одного кубка меду ноги вростають у землю? Голова клониться на сон? Тіло паде, як скошене? А в сні отвором – безодня?
Гість у полотнянці придивлявся сплячому остро насупленим зором, тоді ж якусь хвилю слухав… Ніде нічого, цвіркун стрекоче на всю глотку, та кіт-білюх ушками поводить.
То гість засунув тивуна вглиб лігва, укрив, запер двері, а сам будьто ненаглою ходою близився і’д теремам, переводив віддих у грудях, мов після бігу в негоду.
В тій хвилі двоє білих рук як два світла доторкнули його рамен і жіночий шепіт здержаний щасливим сміхом злебедів біля уха недавнього благовісника:
– Як рибка в воді, так я, мій Дедьку… Нарешті Візантією запахло, подихом дійсної краси! Обняло мене рідним вітром у твоїм дикім краю! О, як сміливо, як прегарно, коли на устах мід, у рукаві ж – кинжал! Коли у кораблі подвійне дно, а в пугарі їдь, – грім… Кожна хвилина стрімголов: сьогодня я служебка, а ти… ти боярин у семрязі з овечої шерсти, завтра ж ми обоє царі в горностаях, а перед нами фазани на золотих тарелях!
– Цить, Зоє, цить!
Вона задихалася своїм чужинецьким виговором, не находила слів:
– Держи слово, Дедьку! Княжя Марені, а престол нам, – як у Візантії, як у давнині…
– Цить, Зоє, цить, не повержу тебе!
Щебетала, пошпотуючися на виголосах, з втіхою небезпеки, така струнка гладуля, як от фігурка з хризоелєфанитни…
– Торкнеш вікно, отвориться вглиб, без скрипу, тихцем! Мариця й князьки приспані твердосном, як кукли із череп’я. Тям, Дедьку, сьогодня, або – ніколи!
Довге біле личко грецької служки засіяло серед руху гострою різьбою профілю і зникло як звид. Тілько жовтий гіматіон мелькав ще хвилину проміж дерева…
Дедько засміявся згірдливо: все було якслід.
Там, де темнолиста шовківниця торкала рясним віттям горішнє вікно одрини, як пчільний пласт заліплене склом в оківках із олова, надплив знічев’я місяць, вибілив посвітом півдеревини, стежку з молочієм покрай вікна і дунув сріблом у кожний ромб шибки.
Із нутра одрини глянули тепер на Дедька дивні істоти, – вони будьто ждали його появи і вперли в світло свої витріщаті очі краснолюдків. Це забавки князеньків із череп’я: дрібоцькі хлопчуки з лиснючими щоками, з високо піднятими брівми над перконосим обличчям, чередарі, що пасуть овечки до місяця, тоді, як один у зарукавнику та капчурах на сопілці пальцями дрібоче.
Хозари, горбоносі, з закруцьками біля вух, і лучники, і дракони, червоні, як кати, з широко роззявленими челюстями пащек…
Он скляний пугач підняв ладінку пір’я верх очей у білих кільцях, настовбурчив її навиворіт, мов у ярій люті, красавий ямелюх стріпнув кіноваром ціпких крил, а сокіл-винозор у береті з кичкою пас пильно Дедькове обличчя, ніби дожидав, коли стрілець з цини за його плечима прицілиться нарешті до зайдея, вишвирне стрілу з туга лученька…
Дедько й справді зупинився: він будьто й сам став іще раз хлопчиком з гущею волосся над очима і в світлій сукні ради постригів, – перед ним вергли насипом всяку дарованину, а мати, тиха погода, кутає хату, ясниться коло неї…
Як варом його облетіло, – пригадав ціну: Таняву і Чертеж. Зачулася йому весільна пісня тепер, ломіт праліса під ударом росохів у перлистих перстенях, звидівся олень-червонюх у білій імлі, як вп’ялив очі в бір, трава повисла з непорушних губ… Як огнем його обігнало: бачив себе у повороті з ловів, з лісових доріг… Не там він клав весною молодих готурів серед хижої насолоди? Не там чурила кров диких вепрів від обуха його сокири? Не там він випускав перед себе ловні котюги, як вірли без крил?
Стару коломийську солотину навернув ще на ум, мрію серця, величну шану родові, клейнод життю, довічну втіху…
Понаглив себе якстій: підняв вікно, пробував його. Обі половини, розкрашені низом у мрачні візерунки, пішли пливко на боки, як крила іконостаса. Тоді він грянув куною уверх, став навколішках на підвіконнику і пружив сустави на легкий скок у нутр, коли майнуло мохнатим, їдким теплом бестії, щось дивовижне, ростом в людину, навалилося вперед, – і в щоку Дедька вцілилися з тріскотом жахливі ікли пса.