– Благослови, батеньку, з барвінку вінок звити, –
Ой, а батенько мовить: най Господь благословить…
– Дуж! – зраділа нараз весільна юрба. – На скотього Бога, Дуж! Чи кочерга, чи весла, яка сила принесла?
Кинулися саджати його під покутним віконцем, здули місце на лаві по сам край, щоби якої гості з того світа не придавити, а тоді чествували. Ставили дзбан з медом, калиною вбраний, червоною стрічкою оперізаний, – сир, коржі та сало. Проти отцього почесного місця світив як сонце красен коровай з зелененьким вильцем, а на ньому калина з хмелем, житний колос з цмином, барвінок з рутою, васильок з ласкавцем…
По старій поведінці явилися зараз і’д гостю печоглади і Дуж перепив до них повною, повненькою, доброю доленькою… Нехай буде тривка та приязна ця хатна піч, у якій молода пектиме свій хліб!
Вилили решту із кубків у челюсти, – запахло липою і стиглим квітом гречки. Сваха поправила дбайливо дрова, покладені там на ніч, аби душам роду було чим мостити мости у переході на другий бік річки. Гамір кріпшав із хвилі на хвилю.
– Мудро у вас тутечки… – уповів Дуж та глянув кругом з-під ока. – На чоловіках пояси з калитками, на жінках уставки в качельцях, гусевки бренять, до упаду… А завтра? Завтра б’єте ціпами на чужім тоці, годуєте своїм зерном боярський дріб, трудитеся крівавими ногами по чужім лісі, прядете не свої містки…
Хтось там розсміявся, на болончанім вікні щосил жузжала муха. Гість упер руки за черес, грімко окликав юрбу:
– Слухайте! Йдуть вісти, що княгиня ме правити замісто сиріт, а вона схильна до нас, чорнолюддя… Печатника шле свойого мужицькі кривди списувати, прийде він, не окривайте нйчого! За це ж постояти б нам, як стукне час, за нею, вдовою! Тоді вільні не стануть зазичуватися з нужди у володільця, вимруть раби, будуть щасливі люде…
Надпив глоток із глиняного кубка і змовк: веснянкуватій Судол, ґаздівський пасинок, обняв за шию свойого побрата і реготався, аж ним підривало:
– Ге-ге-ге! Ге-ге-ге! Світ би йому короткий! Глядіть, який благий! Хлопський талан журить його велико! Ге-ге-ге! Ге-ге-ге! За селом збанував, бідненький…
Хтось з юрби воркнув:
– Правда від неправди лиш за долоню недалеко.
А другий:
– Де ми, там панів не треба, а де вони, там нас не конче! Дуж глянув на нього як строєний і двигнувся з ослона під тягарем мерзкого прочуття, коли чорнюха, сивоока, ніби нічне небо, доторкнула його рукава проміж людей, манила у танок високими бровами.
– Тоя! – пробормотів – і змовк доразу.
Що вона йому? Радість очей, окраса життя? А що ж буде з тими з хиж; травленими до смерти? Оставить їх ради скринь та мисок і прикований до смердючого ланцюга, задавлений даремщиною до одуру, затулить вуха на вічний стогін села?
Ні, – він не мав їй нічого сказати. У нього діло тілько до тих, що попідпирали голови в кучмах порепаними руками, край нужденної їжі, та прядуть безпросвітну свою тугу. Йому діло до цих утлих дітей, що повисли на вікнах, як гайвороння, до цеї там розхристаної жінки, що силкується увійти в хату, а її стримують і підіймають на сміх, коли вона горлає до свойого красуня-чоловіка:
– Так? Я заскакую, а ти… гульками? Я при колисці, а ти от як павич, що си паву вибірає? Княгиню буцім засватав? Нехай же біда травить тебе гульками, а я не буду, не буду!
Що йому та їй, Тої? Тепер, коли на рідну землю суне хижа навала і в його, Дужа, глядять в упір очі причаєного села? Коли під пучками пальців чує він розсипані різки народної сили, з яких учинить залізну замітавку на зайдеїв?
Нехай Судол обкручує цю квітку села нахабним своїм раменем, нехай товпа прилипає до стін, як мухи у стужу з очаровання і втіхи над танком старовіцьким, прекрасним, нехай гусевки брязчать з новою силою і все в хаті крутиться пестрою крутіжжю шитих рукавів, чорних вій, мургавистих, черчатих плахоток, лискавок на шиях, зґард, – він остане сам, як сокіл на островерсі.
– Кучері мої, киньтеся д’ горі.
А я за вами – догори ногами!
Де вже було молодому карбувати, як там музика пальцями дрібоче!
Він підлітав ніби на крилах у парі з оголомшеною молодою, намаєною дрібонько, а кучері штрикали за ним гей гаддя, і розстібнулися, розпанахалися з вітром червоні політички, аж на світичі гасли ялові скипи.
То огудливі свашки, Хивра і Духна, шепотіли обзираючися, для безпеки:
– Дука кудрій… все, що має, то сховає в рукавицю на полицю.
– Її ж талан: два рубочки, один головку завити, другий на рік дитинку вповити.
– Пішла за бідненького, гі-гі…
– Багатий був спороватий, мала слухати, звідки кашляє?
– А де ж дівся наш ратайний, а де ж Вовчий хвіст?