Мариця розказувала:
– Ще зачім князь-отець поклав літком ногу в стремена у бій з Лестьком, на смерть, зустрів мене в зільнику, як брала я ласкавець на купіль князькам. Каже мені з осміхом, світле сонечко наше:
– Марице, говорять, ти будьте гадуха на весь дворецький бабинець! Вгадай мій сон! І править:
– Мені звиділося на зорі, що я двигнув рать на Польщу, став проти Висли. Гляджу, на зарінок упали птиці, сірі та багруни, щигли й горобці. Стілько, що бров’ю звести: сірих ні сліду, поїли їх червоні! Що за приміта, Марице?
Мені студінь пішла по плечу:
– Господине, – кажу, – сон цей зрадливу засідку сповіщує, сокотіться!
Він схопився іти, зі шкиблею бабою які там розговори! Потряс чубом, як вітер бором, рукою по мечеві, – засміявся:
– Поки в мене оцей друзяка щирий, не убоюся я, старухо, нікого на світі!
Поколихала хлопчика, банувала опівголоса:
– Пішов від мене геть в шкарлатах тих, як дуб у лісові, що на нього сонце попалом паде…
– О-ох! – зітхнули жінки й з гореччю захитали головами в прозорих завоях та гостроверхих чільцях, старовіцьких, аж забриніли змієвики й жемчужні низки, жовті й білі. – Відлетів ти навіки, покинув нас, господареньку, господиноньку!
Вдова сяніцького посадника Шварна перестала на хвилю пряс ти кужіль, тягнути нитку як промінь і круглими словами немої у золотий кубок подзвонила:
– Не охайте, подруги, проти ночі – прошу я вас! Це домовиі кам не до вподоби! А віщування смерти у княж-дворі ще від! тогідної куті появлялися… Маркітний був Корочюн! Пригадайте, не впала ж ложка князю з рук, як зачернув на коляду з першоі страви? Тямиш, Ясине, як торік на Русалчиному тижні під вікч ном князевої одрини виросла щириця? Не говорила я тобі, що вона когось то на могилки закликає?
– Ми вирвали щирицю з корінням, та через неділю друга зазеленіла, – вповіла Ясиня і вдумчиво підвела очі з-над силянки, що її вишивала в квітки та пави.
В цю мить Шварна підвела очі та злопотіла рукавами з чорною заполоччю, ластівчаними крильми:
– Боян! Боян правцює в тереми! Пан Перемисльний з ним, глядіть!
Облягли грудьми підвіконники в мрачних нішах і виїмок шиби, крізь який в ошаделині біліла модрина, чорнохрещата.
Темінь згасила крайнє вікно…
Це мандрівник у борсучій киреї перемигнув світлом і біллю, – у впадинах сукна жевріли тіні, ніби руда на вогні, червоно.
За ним ішов черевань у беберянах, брови як повсть, очі іскрами, ніс гей вежа, з чолом водно. На грудях бовтався золотий посадницький ланцюг Перемишля: рись серед скоку.
Низькі хороми відбили луну голосів, один хриплий, надточений хмельом, другий перевитий стужею сумерків, закурений снігами лютневих доріг. Він пригадував прибій великих хвиль, або музику дзвонів у скловім повітрю.
Гості увійшли в широку вітальню зі скринями, ослонами, кіотом, – проти них, у світельці, сиченім маслом, змерехтіла ікона, надихана таємним теплом річей, передуховлених мольбами…
Боян похилився у поклоні чорному обличчу, а тоді занява своєю гуслею, закутаною в лудиння, як жива істота. З пошанов помогли знатному скитальцеві роздягнутися й відібрали від нього інструмент, що сіяв зимном і склицею дорогого дерева.
Ясиня присунула і’д столові одно й друге високе крісло під медвежою шкірою, клала хліб і сіль на точеному тарелеві білого явора. Вмивальну чашу поставила осторонь на ослоні, із веренькою шитою в дубові листки праворуч…
… Не орлині крила під небом лопочуть: це пісня гойдається верх струн, як білі овечки липнуть до себе круглі жіночі рамена і грядка голов в уплітках, покрасах хиляється від насолоди в такт акордів, у продзвін пісні.
Струнко у кріслі усіла княгиня, як горорізьба на сріблі, пальці цупко стулені на колінах, лице чисте, далеке.
Пан Перемисльний придержав старшого княжича проміж колін, але він і там тупцює, мов у танку, мов серед ігри.
А пісня гремить із повноти Боянових грудей: рванули у бій велетні, дзвонять списи об кольчуги, лящуть мечі об щити зі знаменами пардів та змій. Боги й герої зціпилися в дужаннях за безсмертну славу.
О, як жв’якають мечі об щити, виіскрені сонцем, як високо кричить перемога! А там під хмарами ширяє суп, зорить причаровано за дорогим лахміттям, що лягло розхристане проміж смереки… Упав герой, та ждіть! Ось местник жене назирцем, – зібрався в собі як стріла під вказуючим пальцем, дрожить земля, кучеряво димують шпиці… Горе богам, коли людська месть приходить до слова!
У всю висоту встає оце Гаральд Гарфаґар і ніби янтарне питво з рога, кованого сріблом, кане пісня про вісім його перемог над осьми королями дронтгаймського краю. Широко стеляться чорно-сірі пустарі у крові, у свисті завірюхи… Але ось між каміння прозябають квітки, тони вирівнюються, грають росами й сонцем, це розцвитає відпочинок серцю: зелена долина над озером Тінгваля.