Шестикрилець. Шоломи в сонці

Слухайте, крізь віддаль століть норвежський принц, Гаральд Гарфаґар жалується на байдужність доньки Ярослава:

– «Я родився там, де Упляндці напинають луки, тепер я правлю вояцькі кораблі серед скал, ненависні гречкосіям, відколи пустилися ми в світ, в ріжних місцях розбивали ми човном хвилі, але руська дівчина в золотій гривні мною помітує…»

Стряхнув Боян кучерями з виблиском, милує гуслю, як живу, віщий патос пливе з-під пальців, медові води з-проміж скель. Хана Обезів згадав. Залізних Воріт досяг. Євшан-зілля пахне, зове рід…

Ходять струни як з барвінку, одна другу кличе! Двобій Метислава з Редедею оспівує тепер старий соловейко. Повзуть nor небом касожські полки, а Мстислав, брови кам’яним градом, булатним на Редедю упав… О, яка сила в зойку борні, свист ударів на життя і смерть!

Що є в героях віковічного, виросло оце в пісні понад їхні могили.

Але де ж то маленький Данило? Майнув проміж жіночими квітник, пропав леготом, як дим.

У владичій одрині герцює: топче застелений шкірами одр батька і рум’яний від під’єму, добро, що з очей блакить бризками не трисне, стягає долів фряжський меч, зачіплений на лосячому ремені, високо…

Меч, про який співає пісня, носителька безсмертних вінків.

То Ясиня виручила княжича, сміючися хистко, ніби жайворонок під перший пах весни.

– Не пора вам ще до батьківського заліза, господине отчичуі Ждіть часок, поки здіймете вістря поверх юнацького чуба!

– Остав мене, Ясине, остав! Не бути ж князеві без меча і лука на стінах?

Взяла його під руки, вела. Боян кінчив широким славословієм красі Бористена, коли явилася Ясиня з чорночубим княжим пахолятком оперед себе. Вона вклонилася співакові білим, вдумчивим чолом, рум’яними як суниці устами і просила скласти яку там колядку господину-отчичу, – таку, щоби була йому до притоки і пішла з роду в рід, доки світа й сонця.

Усміхнувся величний скиталець, торкнув струни переливом:

– Ей в полі, в полі, в чистенькім полі,
Гей воли, гей сивенькі, гей воли!
Там же ми стоїть загородойка,
В тій загородойці новая світлонька.
При ним ми сидить пан Перемисльний,
Перед ним пляше молоде паня,
На тім паняти рудая сукня,
На ножейках мат шнуровані бітки,
На бочейках мат кований пояс.
На тім поясі жовті ретязки,
На тих ретязках золоті ключі,
На голові мат пав’яний вінок,
На ручейці мат золотий перстень!
А наш панонько з війни приїхав,
З війни, війноньки, з Вгорської сторононьки.
Поз’їзжалися к’нему панове,
К’ нему панове, його братове,
Сталися його відвідувати,
Що там доброго в Уграх слихати?
Добрі слишано, бо поорано,
Бо поорано, злотом сіяно.
Пав’яним перцем заволочено,
Золотим мечем загороджено!

– І справді колядка непроста й подобає на те, що тріватиме доки світа й сонця! – кріпко засвідчила княгиня. – Наш малий отчич розписаний, гей веселка над потоком. Співає і світить Боянів колядковий малюнок. І про пана Перемисльного саме відповідне слово! А тепер прошу гостей богоданних повечеряти!

І перша увійшла у збічну світлоньку щонайсвітлішу, де якраз зажегли тоті вечірні посвіти й клали на ильчастій скатерті писану мису з обжареним сернюком та рубаним тістом у гідній підливі, покрай сочива й городовини.

Ще й дзбан-крашеняк із старим яблучним питвом ставили обіч, аж запахло спілим садом, як коли під Спаса…

Заговорили тепер чергою, важно й учтиво, як ялося в день свята.

ПІСНЯ ГІРСЬКОГО ГНІЗДА XІX

«Доки ж тебе, молодця, ждати?

Росла коса до пояса,

Ні розплести, ні розчесати».

(з нар. пісень)

Був перший день нову після Русалчиного тижня. Це свято молодої утіхи, музики й співанок. Дівчата розбігаються тоді по горах, долинах з шумом стяжок, лопотом шитих рукавів і благають Ладу, пістунку родинного щастя, щоби судьбу милих звела з їхньою. А ті, що поклали вже на волосся подружий серпанок, споминають.

Жінка Словита наділа ранком сукню з парчевої ширинки і накрила вчасно посивілу голову найтоншим своїм рантухом. Стан обвила золотою стрічкою і так загорнена сіла в світлиці проти вікна над отвертою на колінах книгою з Хіляндару.