– Мацути хутір? А он де в яру, в орішині, як кубельце! Добавила не до речі:
– Кметі там вільні споконвіку…
З високих трав виринув їздець, кінь, як галка, юнак у зелених лудах ніби в молодий ліс вгорнувся, між згортки риз сизий сутінок. Колпак з егреток топазів косився над чолом без порока.
Подумала полохливо:
– Поява старих часів, паж з почоту Гаральда Сміливого. А юнак стихлий миттю, ні то заслуханий в настирливий дзеркіт плисок, ні то здивований моментом, вихилився з коня:
– Я Ольстин з Нараєва, – а ви? Хто зове вас своєю донькою, дружиною?
Відповіла не зараз:
– Чоловік мій княжий осьмник, – хіба його знаєте? А сама я з далеку, витязю…
Вказала рукою фіялкові профілі гір на овиді, очермлені світлом заходу, як одна грань.
Незнайомий заслонив рукою очі, помовчав хвилю, а тоді повернув бахмата й глибоко склонився дружині осьмника. На устах у нього дрожав усміх насолоди й жалю, як сльоза, що у сонці повисла верх вій. Заколихав гордовито чудовою головою, свиснув у простір та пропав як сон.
Прийшла осінь, розсипалися ловці лісами, хижий гомін сколихнув задумою гір. Княжий достойник з сокодом-винозором, випханим пугачем й чередою собак сам один верстав ліси на бойкій гульбі.
Ніччю раз зчинилася пекольна хуртовина, – туга опиром звалилася на груди й серце мнялося з нудьги, ніби трепета біллю листя проти неба. Під стелею пішла гонитьба й голосіння, шум дощу – тисяч чорних крил.
– О, горе! – завивно гуділа стеля, скавуліли челюсти, скрипіли засуви дубових дверей. – О, горе!
– Досить, Стрибоже, досить! – шепотіла поблідла донька Ігельда.
В цю мить причувся її тупіт кінських копит не від шляху, тільки від піль. Минула хвиля і проти її ліжка стояв княжий осьмник весь у дощі й болоті.
– Зодягайся, ходи! – цвяхнув словом, як ремінним бичем.
– Що з тобою, пробіг, окаяний! Куди ж піду у таку ніч-завивницю?
Він хвилювався дико:
– Ходи ж, кажу, – не гайся! Гість з дороги, під кленом край поточини жде.
Вдивилася в нього ошалілими очима, та у тьмі не було видно нічого, крім білого п’ятна бояриного черепа.
Ніби приослаб, усів із хриплим стогоном утоми:
– Це я… в блудницькім лісі оленя собі сполював… Допав його у хащах, – стріла у шиї не моя. А з-поза дерев скаче Бізна, руку підняв:
– Мій!
Згадав я стару зарву з-перед літ, гей зуб від вітру защеміло під серцем… І не зчувся я, як грянула моя стріла проміж смереки.
Звалився, ніби вбитий небесним громом.
Погнав я туди, хиляюся срібло відняти, з колпака егрету дорогу, а він дише кривавою піною, очі в одну міру… Це не був Бізна!
Аж тепер збився я з тямки дотла: ні оставити живим, щоби свідчив, ні штовхнути в груди, щоби сконав. А роги грали щораз…
Доволік я його на обіч, де ждав мій кінь, – перекинув перед себе, погнав!
Провів рукою по очах під навислою хмарою брів:
– Омрачило мене, привіз собі мерця під поріг. Жупанець на ньому як день, парча в золоте волокно… Похопився, чисто вогонь:
– Садівникове заліззя де? Виберем яму в ярі, поки ще досвіт і час… Діли ж зі мною радощі й смутки, дружинонько, розрадо!
Не ховай своєї величности за квітки й занавіси… Виходь, виходь на герць з життям, укуси того, що я!
Волік її у виноградник, у піврозвалену повітку між травами, де садівник клав на ніч своє знаряддя, а ненависні слова пашіли на її плечах, як подих пекла:
– Жупанець на ньому, гей день… парча в золоте волокно…
Випрати б із крови, а?
– Остав! – боронилася дико у сміхові наруги:
– Ось боярин… Княжий осьмник, га-га!
Оподалік поточини, під кленом, обитим з листя, горілиць простягнувся юнак. Дощ стукотів об чоло без порюка, слезив повз брів, здвигнених острим здивуванням, мив криваву піну з уст, на яких застигло слово, промовчане навіки: сльоза, що вже ніколи не збіжить із вій.
Спохитнулася об стрижку своєї хусти:
– Ольстин!
– Еге ж! – засвідчив нерадо, – він…
Дими досвітку займалися над полем, як руки обоїх, гнані жахом, неоднаковим, обрівняли вирву проміж горбовиння і боярин заговорив опівголоса:
– Ходи…
Йому відповіло мовчання.
Ждав ще майже весело, коли вона у жалібному пориві заплакала навзрид, б’ючи простоволосою головою об клен, осипаний з листя:
– А будь же ти проклят від Бога й від Перуна! І нехай ні мої сльози живі, ні тамті умерлі не падуть на оцю хусту, або на землю, – тілько на тебе, на тебе, на тебе!
Рожевий кабатик двигався на грудях Ясині стомленим віддихом.
– Несамовита картина, – сказала з дрібною дрожжю пліч. – Я воліла б почути пісню гірського гнізда.