– Пощо ті межі, питаєш мене, гостю здалека? І де сила, якої ми не могли б побороти удвоє?
Дивилася кудись у безсмертя, війнула на нього словом, леготом:
– Любов до рідної землі, витязю!
Усе навкруги стало нараз мов з іншого світу, і княжичеві видалося заздалегідь усе, що він скаже, недобре, непригоже.
Проте він кричав, і це був крик життя:
– Сарольто! На всіх богів Атилі й Ігоря Грекоходця! Клянуся: заки сонце завтра виб’ється на південь, руський меч напише договір – для мене!
І в пориві, якого не пригадував досі, на радощах чудової волі він біг угору сходами між кам’яні звірюки – шукати Костяна, довірити йому себе та Райнольдову смерть… Він майнув променисто в брамі квадратної вежі, між горорізи з червоного мармуру, як стріла, зловіще пущена до мети.
Ніч грається пильно тінями: ловить їх у пригорщі, підкине, розсипле, знову збере… У княжича рука під головою: його чоло, сміливий ніс та обрис міцної бороди місяць обмічує залюбки. І сниться княжичеві, що він біжить над грищем, як птах, без щита, – гонить із копієм, ясним залізом укритий, за Фредегаром з Отена… Доганяє, прицілюється, глянув – ворожий бік без ослони… Пустив його на голий меч, а сам, як перун, згори… Тричі паде і встає Фредегар, велику голову і ярі очі вовком на нього… Зламати б іще спис над ним, – ще тільки спис!
Але не ламає.
І сниться йому далі крик веселих коней у поранковому вітрі, Сарольта сперта об нього шумом голубого брокату… О щастя! Винове грозно, з огнів анфраксу увите!
Він несе його крізь сон до уст, солодке грозно оце, – все впівдороги, все здалека, – й не доносить ніяк.
Трибуни під коврами: королеві, його дворові й послам держав. Намет із злотоглаву, над ним герб Арпада. Навколо – достойники, пажі, розкішно одягнуті й закохані в собі жінки… Стяги усіх країн, напереді чорно-зелено-червоний стяг Угорщини.
Довго ждуть короля, – нарешті! Крик: Елієн! Чури поквапно кінчать водити коней, лицарі в лиснючих зброях, – готові. Їх облич не видно, заслонені навісом шоломів. Окличник біля столу з ціннощами, призначеними для по-бідників, сповіщає довгу низку прізвищ, відомих у світі.
За королем зайняли місця вельможі, Сарольта в жемчужному вінку на русих косах за батьковим плечем стоїть… Праворуч Белі, обидва в багрі роджені побратими, Андрій та Роман із Волині.
– Далеко ще полуднє! – думає Роман, проте хвилюється. Він кладе око на стрункого широкоплечого їздця, закутаного в бойовий виряд із головою.
– Костян! – витає його бурхливо.
Одержує мовчазний знак витягненої правиці.
– Граф д’Анжу просить дозволу на одне питання! – пролунав знагла голос окличника турніру.
І сам вертається на місце, де глітно стоять чури з усяких земель.
Так, граф перший увізся на своєму білому коні в середину грища і став, наче павич, що милу вибирає. У сталевій мережі до колін, хитро плетеній верх світлого шовкового кабата, в жмутах кармазинових стяжок, із високим капелюхом у перах, навислих, мов віття, граф поклонився з шанобою всім, засвітив м’якими красками, як цвітник, і підніс проти трибун своє повне, прегарне голене молоде обличчя. З-під круглих мальованих брів він стежив немов журливо за враженням своєї небуденної появи, коли кликав на притихлий доразу майдан:
– Найкраща й найчутливіша з усіх дівиць Провансії – це Б’янка, панія з Блязону, що її барву ношу на оцих стяжках!
Він піддер узад довговолосу голову й почав виводити любовну хвалу незнаній лебединій шиї, волоссю, як весняна буря, й пещеним рукам, окрашеним змієвиками із сапфірів.
Стрічки плили, мов пахощі із нахиленого хрустального кубка, – перші слова цих стрічок починалися кожне тим самим звуком, що попереднє. Мало того, вони кінчалися так само: засвідчували блискучий хист найзнатнішого лицаря із двору Єрменгарди.
– Який темний край! – з наглим потом на чолі зжахнувся д’Анжу, коли його алітерованому віршові відповіло глухе, немов вороже, мовчання. Крім маркіза Лянсльо, один Дітмар із Айсту, підморгуючи, спочував йому, то граф, привиклий лицемірити, сховав подратування в усміх, найувічливіший, і загукав із повних грудей уже звичайною ширшавою мовою:
– Коли б хто з вас, достойні лицарі, думав про панію з Блязону інакше, ніж я, кличу його на гладке місце!
І кинув опірений капелюх чурі та з поспіхом узяв у нього з рук низький нормандський шолом, острогами сп’яв неспокійного коня під узористою габою і станув напоготові.