Вкрите рясним потом звіря стало дуба і ціяим масивом свойого великого тіла сховзнулося по одній з ялиць, кинених верх потока та стрімголов злетіло з їздцем углиб.
Викиненій з сідла на збіче провалля Ясині здавалося, немов вона снить… Доперва стогін звіряти й здавлені шипотом болю проклони Кормильчича отверезили її.
Вихор не біжить так отвертим шляхом, як вона побігла тепер верх ховзьких ціляків на опікунчій кладці і пропала між деревами у своїй зеленій сукні, чимраз менша й непомітніша, подібна згодом до зеленого вогника між вересом і пісками лісових стежок…
– Мій коник… мій, понад всіх! – плакало Ясинине серце. Сонце стояло добре високо, коли півжива, з жаром у горлі, з придолом сукні, обдертим об бодяччя, оглянулася кругом себе: ліворуч світили голубі мазанки, у садах знову, на пригорі, кучерявився усатий виноград. Якась пастушка правила насмішливо і’д другій, обі невидні поміж горбовинням:
– Що ти, Маруно, свою Пацьорку язиком лижеш, що така гладка?
Он і дорога поміж сливи та вишні і двір, гей крісло, ґаздовитий… Ставище! Останком сил Ясиня вдумалася в це, де стоїть; і з зітхненням повної байдужности упала на чийсь липовий поріг. Двері пішли на боки, змисли дівчини торкнув запах свіжо зі сонця принесених сувоїв, меду на вишнях, гіркої м’яти… Хтось схопив її мало не в цю ж мить, волік під рамена у хату з усіх сил і високий голос гомонів упротяж:
– Води! Алло, Фроне, – гей!
Була це хрестна Ясинина мати, бояриня Гуровичка, паня Василиса.
ПЕРЕД БУРЕЮ
XXІІІ
«Стоять намети як біль біленькі –
А в тих наметах сидить, господар,
Стрілочки струже і в лучок кладе»…
(з нар. пісень)
У Галич звалилися нові полки угорського війська. Загуло, загомоніло по всіх дорогах від крикливих чужинців, що сиділий на своїх малих кониках без упряжі, без поводів, одним тількай мотузком оперізавши десницю. Пестрі таламани, червоні й зелени стрічки при вимащенім і заплетенім у дрібушки волоссю вояків давали незвичайний колорит улицям Галича. Тонкими як стріли вусами, що їх закладали далеко за уха, вони лякали дівчат і дітей, вели себе дерзко і не просили за прожитком, – самі брали.
Особливо увихалися на західнім пердмістю, де побіч Сурожців товпилися Жиди.
Впрочім життя в Галичі пішло по-давньому: на торговиці день у день переливалася пестра юрба, так само, хоч і з острахом, з виносили свій крам золотарі, верескливо запрошували до купівлі загорілі, довгоносі вірмени, розстеляли рантухи, мастикс і цинові блискальця проворні Греки. На своїй вулиці чинбарювали кожем’яки, покрикували щітники та котельники. Діти змітали березовими віниками доріжки попід вікна хат і ладкали як перепелиці.
Однак у повітрю неслося щось вороже…
Супроти нових героїв дня мало хто цікавився вже чужинцем пройдисвітом на Сільній площі, що стояв там у таламані – панцирі з твердого сукна й широкополім капелюсі з заморськими перами та встромляв ситі руки за уперізку з ширинки на животі, нликав нарід зупинятися. Хіба одні вуличники, що валялися по, зарінках, слухали ще барабанщика, як бив у барабан і об’ясняв, що вельмидостойний чужинець, посол німецького владики, шукає наємного лицарства до хрестоносного походу. Тим, що вступають у дружину, трийцять гривен срібла на руку й зброю, кожному ж чурі п’ять битих гривен…
Міщанство, зацікавлене ходом подій, живо обмінювалося думками. Старий, мудрий Олов’янець, голова цехів, вернув хворий з-під Збаража, куди вибрався стрічати своїх слуг з набором дорогого футра, але вже припіднявся настілько, що брав участь в нарадах старшин.
Дім Олов’янця напроти монастиря св. Онуфрія був місцем, звідки йшли всякі тихі доручення, де була станиця добровільної сторожі і куди текли та відпливали підростки-звідуни, що слухали як трава росте.
Саме тоді явився у Олов’янця Держко, тивун. Від дня обману, через який будьте ще раз вмер його син, він подався, от як хата, що зрубом осувається в землю.
Олов’янець у постелі, з лицем закутаним у завійки, налякав його.
– Вас хто так обезвічив? – скрикнув із порога. – Закутані, як Лазар у домовині… Вмирати ладитеся?
– Відки мені знати про це, коли я ще ні раз не вмирав? – сміявся Олов’янець з-під білих хуст. – Питаєте про оцю язву від меча?
Він показав широко розщіплену рану під листям арніки. – Пригістне привіз з дороги! Тепер це ніяка новина…
– Варко! – загукав через стіну до пекарні, де чиїсь меткі руки перемивали посуду, немов дзвонили в дзвінки.