Явилася господиня з білим личком як сонечко, у тугім очіпку й малиновім саяні, шитім гладко по лінії стану. Поклала хліб і сир на тарелях з квітками, поставила дзбан пива та з осміхом саджала гостей під покутним віконечком, там, де боги у три ряди, в лелітках, синь-зіллю… Відсунула ще білі заслони з вікон, аж зачервоніло астрами от як заграва під вітер, а тоді вийшла, сама гей астра повна й величава.
– Доле ж моя гідна! – хитав головою Олов’янець. – Кілько я по світові понагибався, такої пригоди собі не стрічав! Ось їду в Збараж слугам назустріч: тілько минув Микулин, над’їхала челядь, до гурту пристало двох крамарів, таких утлих, покірних, дрожали б вони, як клоччя на веретені! Йшло під ніч, ми вснули на возах, шумлять край шляху суходольські ліси, коли гульк!
– Стій!
Коні пішли з копита, та гляжу, ватага грабіжників здержала всі вози, далі з лайкою до нас! Чую, хтось із них кричить:
– Соболі везуть, урра!
Кинулися грабити, мої міняйлй й собі. Місяць виплив з-під хмар, бачу, на обочі стоїть ватажок у киреї гідній, у шапці з парчевим верхом, вус скубле, будьте все те весела ігра, випрямився проти мене, як свіча.
Я зціпив зуби і підніс серце в небо:
– Богородице синевідська, заступи!
Камінь, викинений з пращі так тяжко не паде, як я скочив на нього, згріб в оберемок і вбив у гортанку ніж по саму рукоять.
Клекіт зчинився, немов в озеро звалився доразу підмулений обрив.
Убили нам одного, поранили других, візникові поторощили ребра, ледве чи відійде, а мене ось як прикрасили… Ще тепер іноді кров слезить. Весь набір розтрясли по шляху і перемісили з болотом і кров’ю…
Зітхнув з глибини душі:
– Скілько горя, скілько дошкульних, від безладдя, утрат! Доки князь жив, шумовини держалися дна, а тепер? Кого їм боятися? Княгині? Свояків за горами? Стій кожний та наслухуй, звідки мечі вдарять!
Олов’янець глянув посоловілий вглиб зеленої улиці, звідки крізь шум лип одноманітно гуділи бджоли.
– Куди не поступити, Словитові пальці слідно… – відозвався Держко по хвилі мовчанки. – Той як вовк тече всюди, де б підійти, обманути, заграбити, не здержиться й перед рідною кров’ю, якщо вона йому на перешкоді. – Чули ви, може, що його дочка-одиниця пропала? Хотіла віддаватися проти батькової волі. Говорить про це весь Галич.
– Не знаю нічого, як хом’як загрібся я в оцю хижу, язв ради… – правив Олов’янець.
– Говорять, Словит підступом віддав її Кормильчичу із-за своїх обрахунків. Зависоко вже Славно підлітав, то зв’язав його з собою.
– При тій нагоді усі Словитові прихвостні погладшали! – міркував Коснячко. – Сріблом у чересах поцоркують! Один із них, путник на Афон, розчерепив торік голову старому Ісаї, що торгував медом, а другий, досить сказати, Словитів чура з ляцького вирію, Жмиволос…
– А, щоб тебе Обида поняла! – скрикнув нараз Держко і лопотливо піднявся з ослона, аж чорний кіт господині скочив стрімголов із високої постелі, майнув проміж гостей, щез.
Вулицею йшов боярин червоний, як кат. Він зупинився перед старинною капличкою край монастиря, нишпорив хвилю у калитці, зачіпленій об черес грубим, срібним кільцем, виймив звід-там милостиню і поклав на череп’яній жертвенній мисочці біля ніг нагого святця, Онуфрія.
– Дешево відмолює гріхи! – зареготався Олов’янець, аж Словит, бо це він був, оглянувся здалеку і обвів пусту дорогу витріщатими очима.
– Христолюбець, возить попа і церков з собою, але чорта у першій почести держить! – глузував Олов’янець. – Та хочби ти й розсівся, наші сторожі розставлені, у замку певні люде, по боярських житлах нишпорять наші босоногі звідуни… Всюди їм доступ, ремесла ради! Уся волость обнята чуйною сіттю, що дрожить від найменшого леготу. Закороткі твої кігті, старий лисе!
– Хтось у хату! – замітив Держко й похопився пращати, але гостинний господар не дозволив. Тимчасом пси підняли лютий лай. Хтось живо йшов у хороми.
– Здоров, брате Ганусе! – загукав Олов’янець і припіднявся радісно назустріч людині в сивій опанчі ремісника. – Чей миром ще коло тебе, старий друзяко?
Гість кріпкий, як гарбуз, з одишкою, заговорив півголосом:
– Наші стежі переловили на їлиїнському урочищи висланців Словита і’д Рюрику, у Київ. Мали хартію писану, а в ній вказані місця, де сидять табором Угри, де місто береже зброю, а де приладдя ради пожежі. – подане число залоги, намічена кожна стежечка у Галич, кожний колодязь, ставник на розпутті…
– Глядіть! – хрипко скричав Олов’янець. – Проти династії, ще й проти громади! А христопродавці, Іскаріоти!