А керманич каравани у згрібній кожушанці, розпанаханій на грудях під дротяною сорочкою, перекидався веселими окликами з Сірославичем, вони чествувалися на скору руку осетриною й сикером, рух знявся широкий, гомін на весь степ. Белзького це Олександра талан, – персидські коври, стиракс, годовабль і коріння! Довелося зимувати на далекому Сході, вождя каравани пропасниця била…
А тепер щосил вертають домів, – лихі вісти женуть, ні дня, ні ночі каравані за поспіхом нема!
Юра стояв осторонь сутолоки і слухав чогось проміж запити й відповіди, важив. Лице стемніло від вражіння, він згубився сам а собі, як у лісі. Дві душі вели у ньому боротьбу, дужалися великим боєм. Сумніви, гей буря з покрай світа, темніли навкруги. О ваго рішення, о горе! І вітхнення і стид в цю мінуту оболіклися в дивні, неледви видимі форми, про які доси чув із казок. Оце пригнали за ним, за зрадником, всемстиві Гарпії у постати хижих птиць, з обличчям повноустих красунь і пазурами рисів, що як мечі рвуть серце.
Через кілька хвиль, довгих, як вічність, знявся новий гамір побажань, – каравани пращались, минаючи себе на путі. Юра прокинувся мов від сну і схопився з місця у свідомости безповоротної утрати. Одно, одиноке слово проходимцям і він знову той сам, що вчера, що все…
І справді м’язи відмовили послуху? Дух стомився розпуттям, охляв?
Слово це одиноке не впало з уст Юри.
Обі валки майже рівночасно рушили в дброгу. І тут, і там колісся гнало проміж соняшні огні до своєї далекої мети.
НА ХИЛІЙ ДОРОЗІ
XXV
«Прихилюся я до липоньки,
А липонька не матінка –
Прихилюся я до явірка,
А явірко – не батенько…»
(з нар. пісень)
Одиноке світло у кліти духовника блимнуло ще раз і згасло. Жовта полоса подвір’я з лиснючим углом старої крислатої кирниці накрилася глубокою тінню, – з нею пропала з виду й липа, приспана в рум’яній імлі, як казка чи пісня про зачаровану дівчину. В проймаючій мовчанці північної години гомінко сплакав пугач, а тоді вже стало тихо аж до дна ночі.
– Аклане?
З темряви виринув хилий силует Половчина, з трикутником, випаленим на щоці, довічним тавром. З грубою чулістю Аклан пригортав до грудей накутаний одежею клунок. Маленька діточа ніжка, гола, маяла безпомічно з-під хусти.
– Ось я… – прошепотів послушно. – Натомилося пахоля, ані щеберне.
Струнку тінь жінки, укритої з головою, з кованою скринькою для цінностей у виді п’ятибанної церковці на руці, зійшла бистро з кам’яних сходів. Жінка вела біля колін хлопчика, а цей вередував. Не хотів ні раз із нагрітого лігва, з безпеки.
– Ай, коник мій, я хочу йти з коником, – заплакав пристрасно, впер п’ятки у пісок стежки й приостав.
– Не личить князеві говорити пустого, – шепотом стримував Аклан. – Ваш коник у мене в тайстрі, попоїв травиці і спить.
Пішли. Фіртка, що вела в сад, подалася з протяжним скрипом, який ніби розірвав чиєсь життя надвоє. Листя маслини засвітило здовж стежок власним світлом, сивим і рясним, як наглий дощ. Яблуні зітхали: шелесне суха гилька, птах спищить журливо, із шкалубини тевкне об землю жук до безпам’яти упитий сном. Скиба мокра від вечірного дощу пахла з усіх сил. Вона ніби оксамит всякала шепіт ходи, шум риз.
Княгиня пошпотувалася. В один раз корч терносливу зачіпив бойко рубець її завої, немов останним зусиллям на землі задержував…
Поражена вражінням сплакала внутрішними слізьми. Аклан йшов тепер опередь неї, вів.
У цей раз небо поблідло злегка від пливучого за хмарами місяця й занавіса тьми розхилилася ніби тихі двері. Білий посвіт упав на верховіття. Старі улиї, витягнені в три шнури попід галуззя, замаяли хилими острішками, поміж них побіг місячний промінь, от як стрічка пущена між пальці.
– Тут… – заговорив пістун.
Він з силою відпер якусь ржаву засуву, – вузькі, однокрилі ворітця в залізі з вагою подалися вперід. Потрійний перстень валів, наїжених високими, грізними смугами, зарисувався, як хребет дракона серед скоку.
Нічний запах далечини вдарив у Аклана, як наглий дурман, той самий, що під плавбу кочуючих хмар гойдав колись його дике серце на степах Поросся.
Оп’янів доразу, затужив, будьте під лемент сопілки:
– О зорі білі, черленобокі! Стада гойні, окрасо мандрівок! Роде, розмаю, лісе сонних веж! О ночі, якою дише Чолпан, зоря поранна!
Душа бродника окликалася ще на далекий плач споминів, тугу по доньці-красуні, коли тихий призов ізгори, шорох осиписка й двоє діточих рук простертих до нього з владним довір’ям, вернули його дійсности. Провергся раб.